Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Не вдалася.

Дочекалися, поки дівчата натруджені позасинають. Навіть Софія останнім часом не ходила вночі до свого Клена, падала без задніх ніг, сил не мала після того прання. Спідниці й блузочки взяли в руки, черевики — теж, вислизнули з землянки, хутко вбралися-взулися. Знали напрям, і добре було, що поселили нас на віддалі від цілого табору. Можна оминути небажані для нас стежки. Спершу скрадалися, шуму робили не більше, ніж вітерець лісовий. Так щасливо відійшли за межі, ніким не помічені. Уже тоді звернула увагу — Уляна немов від природи вміє лісом ходити дуже тихо, зливатися з його звичними звуками. Тож не дивувалася потім, як почула, що її до розвідки залучили. Народжена для такого була, не інакше.

І все одно далеко не відійшли.

Той, хто рухався за нами, спершу не давався чути. Але враз перестав ховатися. Спершу гілки під важкими кроками хруснули, майже відразу тінь у місячному сяйві майнула, і ось уже темна постать шлях заступила.

— Далеко зібралися? — почули голос Червоного.

Я зойкнула, сахнулася Уляні за спину. Вона ж розправила плечі, гордо піднесла голову, відповіла з викликом:

— Батьків навідати. Хіба то злочин?

— Непокора тут є злочином, — сказав Данило. — Зазвичай зголошуватися треба про такі прогулянки.

— І що, нас би відпустили?

— Ні.

— Бач. — Уляна розвернулася до мене. — Просися не просися... Треба було нас рятувати, аби тепер тримати, мов у полоні.

— Тут усі вільні.

— Коли так — ми можемо збігати на село?

— Ні, — знову відрубав Червоний, нічого більше не пояснюючи.

Уляна гмикнула.

— Ти, друже Остапе, за нами йшов, не інакше. Так собі міркую, пантрував за нашою хатою. Замість спати, коли можна, серед ночі до дівчат піддивляєшся.

На Данилове лице падала тінь, тільки я не побачила — уловила, як після тих слів раптом запашіли його щоки. На коротку мить чотовий утратив звичну впевненість у собі. Не звик отак мати діла з жінками, видно ж по ньому. Справді, чоловіки поміж себе інакше поводяться. Швидко опанував себе, пояснив:

— Маю сумнів щодо деяких хлопців. Узяв собі за правило стежити, аби жоден із них чи хтось інший, на кого не подумав досі, проти ночі до вас не подався.

— Бач, Марічко, маємо сторожа. — Уляна шарпонула мене за рукав.

— Не смійся, бойова. Добре, що я вас зловив. Аби хтось інший, уже завтра зістригли б обом волосся за непокору. Краще вертайтеся назад. Досить другові Мамаю вашої Софії й Клена.

— Знає! — не стрималася я. — Але ж Софійці все пробачається! Ніхто волосся не зрізає!

— Вона далі однієї малої галявини, зарослої кругом, не ходить, — мовив Червоний. — З Кленом уже мали розмову. Він дозвіл на одруження просить, уже потрібний папір написав до окружного проводу.

— Женяться! — ахнула Уляна.

— Не спішна то справа. Поки розглянуть, поки Служба безпеки Софію перевірить, поки рішення буде... А... — Червоний махнув рукою. — Попри все тепер вони наречені. Блуду нема, розкладання так само. Законно все. Уважайте, Софія має права більші, ніж кожна з вас.

— То нам усім треба зголоситися на шлюб? — поцікавилася я.

— Нема в мене простих відповідей, — зітхнув Червоний. — Тобто, є одна. Сидіти б вам, молодим та гарним, удома, по хатах. Не встрявати в жодні справи. Але ж так не є й не буде, і не ваша в тому провина. Коли вже маємо, що маємо, ліпше слухати й виконувати накази. Від гріха. І ще одне. — Тон раптом помінявся. — Ходять чутки, що відбила вас у німців боївка Остапа.

— Хіба то чутки? То ж правда.

— Де про це оголосили? Живих не лишили нікого на тому місці. Машини запалили разом із мотоциклами, трупи — теж у вогонь. Звідки відомо, що я й мої хлопці з чоти руки до того приклали? Отож. Десь зрада. Кому треба — ті шукатимуть. А ви для себе уявіть, що буде, коли хтось розляпає: втікачки, яких Остап відбив, у село поверталися. Від вас до мене, та де — до всього нашого відділу шлях прямий та короткий. Через батьків твоїх, Маріє. Через тата твого, Уляно. Повертайтеся, будьте мудрими. І вважайте надалі.

Поки говорив, нас обох наче холодною водою поливали. Як закінчив, нічого не питали більше. Покірно й слухняно розвернулися, пішли назад. Червоний вів так, аби ми на секрет раптом не наскочили. Уже як до місця дійшли, аж тоді відпустив.

До ранку не спали після тієї нічної розмови.

Удень варені були, мов ті раки.

6

Нам ніхто в таборі ні про що не звітував, жоден стрілець, тим більше — командир.

Про те, що сотенний Мамай із роєм охорони вибирається на якусь військову нараду в округ, мені обмовився Чуб. Не пригадаю зараз, із якого приводу, та значення мало інше: за старшого лишався тимчасово чотовий Остап. І це для нас, дівчат, не міняло зовсім нічого. Уже на третій день відсутності Мамая сталася незначна на перший погляд подія. Саме вона привела до наслідків, яких ніхто передбачити тоді був не годен.

Софія раптом лишила свою роботу, збігала в землянку, там на швидку руку причепурилася й поквапилася в бік командирського бункера. Уже всі дівчата знали про її намір побратися з Кленом. Тому ми перезирнулися цікаво й багатозначно: невже мають дозвіл, невже ось-ось рихтуємо весілля. Проте Софія, коли повернулася, була дуже серйозною. І не мала вигляду щасливої нареченої.

— Іду в ніч на завдання, — заскочила нас. — Клен веде рій, підемо разом. Остап дозволив. При мені зараз сказав: під свою відповідальність.

— І зброю дадуть? — Нічого дурнішого я й спитати не могла.

— Може, й дадуть, — кивнула Софія. — Ідемо на переїзд залізничний, де мій стрийко служить. Зі мною простіше на контакт піде. Нині ж знаєте, як люди одне одному довіряють.

— А пощо їм твій дядько? — спитала я.

— Не маю права нічого більше казати. — Софія гойднула головою. — Без того забагато вже знаєте.

Кому як, а мені в той момент Улянки стало шкода. Вона ж від початку воювати рвалася. Не дарма її Червоний весь час бойовою дражнив. А тут бач, Софії важливу справу довірили. За неї наречений клопотав і поручився. Саме таким мені тоді все здавалося.

Вийшли вони,