Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Або не помічала. Або — дурна була, — схлипнула я.

— Нині мудрішаєш. Усі ми мудрішаємо.

Заспокоївши мене так, Чуб знову пригорнув, поцілував, і на тому побаченню кінець.

Хоч горе-біда довкола, долетіла тоді до землянки нашої, мов на крилах.

Уляна одна помітила мій стан. Кортіло запитати, побалакати, вона вже й рота відкрила — але передумала. Замість того обійняла коротко, по-дружньому, і вклалася спати. Я теж, і щось таке добре-добре наснилося тієї ночі.

А на ранок — нова гірка звістка.

Клен застрелився.

9

Тими днями я пережила першу й останню тоді ганьбу.

Ніколи раніше не дозволяла собі піддивлятися за іншими, підслуховувати потай чужі розмови. Згодом, уже по війні, доводилося так робити, бо вже вирішила вступити до Організації, хай запізно. Мусила виконувати різні завдання, часом слухала те, що для моїх вух не призначене. Але ж то вороги були, почуте від них часом ставало для підпілля дуже важливим.

Тут за своїми шпигувала.

Не брехатиму, що мимоволі. Угледіла — Червоний з Уляною потай до лісу подалися. От же ж, думаю, який. Щойно іншим забороняв, карою лякав, трибуналом. А сам туди ж. Уляні не дивуюся, вона колись майже призналася — має до Данила інтерес жіночий. Не договорила тоді до кінця, непевно звучало. І ось, маєте.

Сварила себе подумки, зневажала навіть.

І все одно кралася туди, куди вони йшли для всамітнення.

Пристроїлася в чагарнику. Принишкла, подих затамувала. Мовби скам’яніла чи на пеньок перетворилася.

— Кажи, — почула Уляну.

— Заспокой дівчат. Знайди слова. Сама теж попустися. Не буде нічого, — заговорив Червоний.

— Ми вже не вороги? Нас ні в чому не підозрюють?

— Відбиватимуся я. Візьмуть під слідство. А може — й не візьмуть, друг Мамай має певний вплив. Його слухають і чують. Обійдеться дисциплінарним покаранням. Нікому не хочеться цю історію роздмухувати. Вона ж — як жарина в лісі: дмухай, дмухай — спалахне, пожежа почнеться, гасити треба.

— Поясни. Я не зовсім ще зрозуміла.

— Я говорив із Кленом, — почав Червоний після досить тривалої паузи. — Сам мене гукнув на розмову. Сказав відразу — жити не хоче. Не має бажання слухати, як ті, з СБ, тріпатимуть Софіїне ім’я. Він не вірить, що вона зрадила. Проте нікому нічого не доведе. Слідчі прийдуть не виправдовувати, а шукати винних. Повинні знайти й покарати. А винен у тому, що сталося, лише він сам.

— Ти так вирішив?

— Ні. Він так сказав.

— Чому? — Уляна запитала, і в мене замалим не вирвалося, аж долоню до губ притулила.

— Послухався Софію. Дозволив собі порушити наказ, завернути на Старий Хутір. Потім не вберіг її, хоч мусив би.

— Не знаю, Остапе, що там сталося насправді. Уявити ладна, але ж то все моя уява. Клен пояснив, як міг урятувати її? Мав можливості, якими знехтував, не використав?

— Уляно, — голос Червоного звучав рівно. — Нема, про що говорити. Не вернути Софію, як не оживе раптом Клен. Знаєш... Я міг заборонити йому. Навіть віддати наказ, взяли б його під арешт, роззброїли. Тільки бачила б ти його очі, Ляно. — Уперше почула, як нібито залізний чотовий звернувся до неї. — Він усе одно щось зробив би собі. Просив суворо не судити. Не його, Софію. Ми ж і справді не знаємо, хто зробив із нею таке. Самі здогади.

— Ти знав. — Я зі свого сховку чула Улянин відчай. — Знав. І рукою не ворухнув.

— Не маю права засуджувати Клена. Ти не можеш судити мене. Ми всі разом не будемо ні в чому винити Софію. Війна довкола, Уляно. Мусимо жити з цим. Бач, друг Клен не зміг. Вистрілив у себе годину по тому, як ми поговорили й розійшлися. Мовчатиму, але хтось мусив це почути. Той, кому я вірю.

— Мені віриш? Уже? Дотепер — ні?

Запала тиша. Мені здалося — навіть пташки замовкли, вітер затихнув, перестали дзижчати комарі, перервали свій переспів цикади.

— Не хочу опинитися на місці Клена, — почула нарешті. — Не маю... Ми всі не маємо права зараз ставити себе перед вибором.

— Який вибір, Остапе? Кохання чи війна? Ну, не бійся, скажи вголос це слово. Не мовчи про кохання, не треба, не треба.

Зараз Уляна почала збиватися на крик, і я злякалася — її міг почути ще хтось, крім мене. Вона теж зрозуміла, опанувала себе, далі говорила тихіше, але так само палко:

— Люди мають триматися одне одного. Як не заради життя й любові, то заради чого воювати, Остапе? Заради чого жити? Чекати, поки мир настане, і аж тоді? Але ж Клен із Софією хотіли жити тут і тепер. Вони не могли чекати. Розплющ очі ширше, глянь круг себе. Хоч на Марічку нашу й Чуба, невже не помічаєш?

Отут уже в мене всередині все кригою взялося. Невже погано ховаємося, невже так видно все? Мовчала Улянка, могла б попередити, теж мені — коліжанка.

— Добра з того не буде, — мовив Червоний. — Знав я замолоду хлопця одного. Теж жити хотів, любити. На цьому зіграли наші вороги. А я втратив друзів.

— Ось воно! Жінок у всьому винуватиш. Прокинься, Остапе.., Ні, Остап не прокинеться. Данило зможе, хіба ні? Даниле, прокинься, прошу тебе!

Знову запала тиша.

Але тепер у ній чулися якісь рухи та звуки.

Обережно виткнулася зі свого сховку.

Побачила дві постаті, близько одна до одної. Дуже близько, впритул.

І дуже обережно посунула назад, далі звідти.

Заважати обом не хотіла. І далі бути там, слухати й піддивлятися не мала права.

10

Три дні по тому, вже коли повернувся сотник Мамай і наспіли нарешті оті, зі Служби безпеки, нас усіх без попередження переправили в інше місце.

Повстанча армія вже поступово брала під свій контроль спершу окремі села, потім — цілі терени. На місцях проголошувалася вже наша влада, і жінки займали звільнені хутори й інші приміщення в тих-таки селах, де могли вільно, легально працювати на різних ділянках. Хто — в шевських майстернях, хто — на хазяйстві, котрихось навіть навчали поводитися з радіостанціями, призначали вчителювати, служити при друкарнях та розносити літературу. Я потроху освоювала все, а вже на початок осені сотня Мамая