Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Не знаю, чи дали йому за те медаль. Зате зрозуміла, хай запізно, на старості літ: здурів Волощук остаточно після Улянчиної смерті. Він же, паскуда, думав: викаже Червоного, котрий, виявляється, фактично зятем йому був на той час, і доньку звільнять. Усі звинувачення знімуть. Та де, замордували в луцькій тюрмі. З глузду потому з’їхав чоловік. Не прокляв доньчиних катів та вбивць. Навпаки — почав клепати на всіх, хто з Уляною бодай найменший контакт мав. Він доньку втратив, так хай інші теж втрачають. Отак і я під той молох потрапила, бо ж з одного села, коліжанками були, ще й від бандерівця дитину маю.

Підписав зізнання Степан Волощук особисто.

Надруковане на машинці німецькій, на сірому папері, густими рядками, в один інтервал. Мабуть, вирахували його в СБ, захопили, що робили з ним — краще не знати. І зізнався чоловік. Розкаявся чи ні — не скажу. Доля також невідома. Здогадуюсь, не живуть після такого. Де похований... Ні, знати не хочу.

Щось я забула, а ви не спитали.

Ага.

Лук’ян Онищук, так друга Клена насправді звали.

Фрагмент третій Степан Круглов

Райхскомісаріат Україна. Генеральна округа Волинь-Поділля Липень 1943 року

1

Улітку тисяча дев’ятсот сорок третього року Ставка[26] готувала план контрнаступу на всій лінії фронту.

Частиною стратегічного плану була дестабілізація ворога в тилу. Дуже важливо контролювати залізницю, бо нею на фронт перевозилися техніка й продовольство. Основним постачальником харчів для німецької армії були українські села, які німецька адміністрація обклала непомірним військовим податком, а загалом — грабувала. До того часу люди вже не мали жодних ілюзій стосовно нового німецького порядку. Адже спочатку, у перші місяці окупації, німці спільно з їхніми посіпаками, українськими буржуазними націоналістами й зрадниками-білогвардійцями обіцяли радянським людям чимало земних благ. Але дуже скоро фашисти та їхні прислужники показали своє справжнє обличчя. Лихо не без добра: наляканий німецьким терором та озлоблений на окупантів український народ охоче допомагав справжнім визволителям — Червоній Армії, зокрема — нашим партизанам у тилу.

З весни того року почалася поступова й послідовна боротьба за контроль над лісами, особливо — на Заході України. На тій території розташовувалося чимало стратегічних об’єктів вермахту. У тому числі — поклади нафти й вугілля, великі залізничні вузли в Ковелі, Здолбунові, Сарнах, Тернополі, Львові. Перекрити ці артерії означало знекровити ворога під час великої наступальної операції й наблизити нашу перемогу. Не маючи значних військових формувань у тилу, керівництво Ставки не могло розпочати велику й успішну операцію.

Для її забезпечення в глибокий тил, передусім на Волинь та Полісся, переміщалися партизанські загони, які ставали з’єднаннями. Узявши під контроль певну лісову територію, партизани будували аеродроми, здатні прийняти транспортні літаки, вирубували широкі дороги і, що дуже важливо, займалися агітацією серед місцевого сільського населення. Це був один із ефективних методів зменшення впливу бандерівської націоналістичної пропаганди.

Націоналістичні банди становили для нас серйозну проблему. Їхні сотні та курені формувалися з тамтешніх мешканців, котрі дуже добре орієнтувалися на місцевості. Що дозволяло в багатьох ситуаціях діяти на випередження й попервах витісняти партизанів із обладнаних баз. У деяких випадках бандерівці, об’єднавши зусилля, могли змусити наших партизанів відступити майже до лінії фронту. Або, що траплялося частіше, вони відходили на територію окупованої Білорусії, дбаючи про збереження людей.

Бандити чітко дотримувалися пунктів своєї пропаганди. Її головна думка полягала в такому: українські буржуазні націоналісти ведуть боротьбу за незалежність України. Подібними брехливими гаслами бандерівцям удалося затуманити чималу кількість місцевого населення. Їм довіряли більше, ніж радянським партизанам. Бандити вправно використовували ту обставину, що вони — місцеві, отже — їм повірять та не стануть підтримувати партизанів. Також закликали не співпрацювати з ними під страхом смерті. Подібне залякування звучало показово та красномовно.

Погрози означали початок агонії бандерівського руху, невпевненість бандитів у собі та силі переконань. Аби населення справді сприймало їхні гасла за чисту монету, лякати людей не було б потреби. Проте націоналісти бачили: місцеві в них розчаровуються щодалі сильніше. Відповідно починають бажати чимшвидшого повернення справжньої, справедливої, істинно народної радянської влади. Тим більше, що з нашого боку поширювалася правдива інформація: СРСР стоїть за незалежну, демократичну Україну як окрему республіку, котра має свої національні органи влади та, що важливо, дбає про розвиток мови й культури. Свідчення тому — листівки, газети та інші агітаційні матеріали, котрі наше підпілля поширювало містами й селами. Усі вони друкувалися українською мовою, а в текстах цитувалися видатні національні поети Тарас Шевченко та Іван Франко — адже вони закликали боротися з панами й розривати кайдани.

Відчуваючи безсилість, бандити щодалі частіше починали вдаватися до відкритого терору. Вони вривалися в села, грабували їх, публічно страчували активістів, котрих підозрювали в співпраці з радянським військом чи просто симпатії до партизанів. Здебільшого підозри не мали під собою підстав, бандерівці карали перших-ліпших, аби решта не наважувалися надавати нашим партизанам будь-яку підтримку. Терор, на жаль, приносив плоди: закріпитися у волинських лісах і діяти без підтримки місцевого люду ми не могли повною мірою.

Водночас народні месники зіткнулися з іншими труднощами, яких завдавали націоналістичні банди. А саме: вони теж потребували зброї й продовольства навіть більше, ніж ми. Адже партизанські загони все ж таки постачалися з Великої землі. Бандерівці не мали таких можливостей. Тож їхні залоги відтісняли нас від транспортних шляхів, передусім — залізничних. Здавалося, що бандити змагалися, хто раніше пустить під укіс ешелон чи атакує конвой із продовольством.

Але тим самим лісові бандити викопали собі величезну яму. Донедавна ці німецькі посіпаки дотримувалися зі своїми господарями певного нейтралітету. Бандерівці мали вигоду з того, що передавали фашистам інформацію про виявлені партизанські бази. І далі чекали, хто з нас кого переможе. Подібна тактика давала їм перевагу до певного часу — поки не почалися згадані вже напади на німецькі поїзди, склади та конвої. Спроба подати акції партизанськими не вдалася: окупанти швидко зрозуміли, звідки ноги ростуть, і почали відповідати на кожну таку дію каральними операціями. Найлегше в таких випадках — напасти на села, котрі контролювалися бандитами.

Страждали, як завжди, мирні мешканці: жінки, діти, старі.

Та населення після кожної подібної операції просякало ще більшою ненавистю до