Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Він не зволікав — запитав дозвіл на одруження й несподівано швидко його дістав. Щоправда, вінчали не лише нас. Тоді практикували обряд відразу для кількох пар та й весілля відбували досить скромно. Не пили горілки, бо заборонено. Хіба молодятам давали по келиху вина.

Уже на той час дитину від Івана носила.

Біда прийшла з листопадом. Червона Армія вже повернула собі Київ, німцям не треба було в тилу до совіцьких партизанів ще й наших. Кинули на УПА гармати, танки й літаки, бомбили рясно. Одна така бомба накрила нашу хату. Як на лихо, уночі то було, коли всі спали. А я ж заміжня, з Чубом своїм була. Як почалося, він звелів мені лізти в пивницю. Сам автомат схопив, вибіг — і не повернувся. Знайшла його потім, зранку, в багнюці на сільському майдані. Коло церви, де нас вінчали.

Так за одну ніч усіх втратила — дитина під серцем лишилася.

Багато хат тоді розбомбили. Волощуки теж стояли на згарищі. Добре, хоч мали далеких родичів у Луцьку. Зібрали нехитрий скарб, який уберегли, завантажили на воза — того самого, на якому лежало колись Софіїне тіло, й поїхали геть. Уляна до останнього впиралася. Я розуміла: не хотіла далеко від Червоного їхати, усе ж розтопила його серце, хай навіть вони й крилися Бог знає від кого. Та батько наполіг, ледь не силою доньку на воза посадив.

Добре — бо коли совіти повернулися, а я вже народила, не мала куди йти з немовлям. Тільки до Луцька, просити коліжанку про допомогу. Старий Волощук там за совітів скоро прижився. Поставили його директором чайної, мене до роботи прилаштував — прибиральницею. Куток свій при закладі мала, крихітний. Жили з малим Іванком поруч із відрами й ганчірками.

А на початок сорок шостого року раптом пощастило.

Не знала нічого про нову тактику підпілля — займати різні посади в радянських органах влади, хай навіть дрібні. Уживатися глибоко, шукати можливостей Організації сприяти, а москалям — гидити. Вийшли на мене, порадили знайти привід, щоб звернутися в одну контору до тамтешнього рахівника. Наша людина, прилаштував через якісь зв’язки в дитячий садок, теж прибиральницею. Зате малий при мені, кімнату дали в гуртожитку, ще й годували якось, пайок мала.

Трохи запізно дізналася: арештували Уляну. А вона ж активісткою стала, вступила в комсомол, займалася агітацією перед їхніми виборами. Звісно, мала таке завдання. Як попалася, на чому — ніхто не знав, та про всяк випадок усім, хоч трохи причетним до наших справ, наказали тимчасово згорнутися.

Не допомогло.

Якось навесні сорок сьомого прийшли до мене з НКВС. Знайшли примірник журналу «До зброї!»[25] зі стосу, що залишали для передачі. Не втрималася, лишила почитати. Відразу сказала — не мій, підкинули. Не вірили, тримали в холодній із тиждень. Били, не без того. Але я витримала. Провина дрібна, та все одно — провина. Знайшлися ті, хто нагадав, кому слід, від кого в мене дитина. Скоренько приписали зв’язок із бандитами, прав на сина позбавили, Івасика забрали в дитячий будинок, адреси мені не лишили. Саму — в Середню Азію, на п’ять років, потім позбавлення прав і поселення.

Повернулася, як Сталін іздох.

Синочка відшукала, тільки він бачити мене не хотів. Накрутили проти мами-бандерівки. Переплакала, навіть хотіла щось зробити собі, як колись Клен. Та вчасно ту розмову згадала, підслухану. Улянчині слова тоді дуже в пригоді стали. Вирішила далі жити: аж ледве двадцять вісім виповнилось. Хоч після поневірянь табірних як не на бабу стару, то на старшу жінку подібна була напевне.

Іншої роботи, крім прибиральниці, усе одно не мала.

Та за деякий час зустріла такого, як сама, колишнього в’язня. Реабілітували, навіть інженером працювати дозволили, з техніки безпеки на хімічному заводі. Шкідливе виробництво, саме для таких, як ми. Допоміг чоловік на курси влаштуватися, так до пенсії працювала на дивній посаді — спеціаліст. Із чого спеціаліст, який — піди ту владу розбери.

Не чула нічого ані про Уляну, ані про Червоного.

Небезпечно було цікавитись. Та й чоловіка підвести могла, дітей, народила йому аж трійко.

Довго так тягнулося. Думала, помру, й не зміниться нічого. Аж раптом закрутилося довкола, спершу Рух зачався, потому — перестав існувати Радянський Союз, і дочекалися. Я вже пенсію мала, чоловік раніше помер від набутих у таборі хвороб, діти розлетілися. І ось одного разу приходять до мене люди, увічливі такі, й кажуть: відкриваються архіви, потроху з’являється доступ до раніше закритих документів. Дослідники вони, історики. Знайшли справу, яку колись давно вела СБ ОУН. Не одну, але до мене постукалися, бо серед паперів, що вони вивчали, випливло моє прізвище. Там більше було, тільки ж померли всі. Хто раніше, в таборах, хто пізніше, як чоловік мій, уже на волі.

Мене згадували лише принагідно.

Та вони хоч якихось живих свідків шукали.

Й дізналася я нарешті, через півсотні років, як воно все було тоді із Софійкою Левадою.

Виявляється, на НКВС працював Степан Волощук, батько Улянчин. Ось звідки стало відомо, що саме боївка Остапа тоді поблизу Вербичного діяла. Червоний ще з його донькою романсів не мав. Але ж дядька Степана до того всі образили, крім комуністів. Поляки млин забрали, німці теж. А совіти — з усією повагою, зробили Волощука маленьким начальством. Виявляється, небагато людині треба. Тому й тримав дулю в кишені, коли в селі певний час керував український староста. Не поважали його, бачте. Тож, коли хлопці всі разом повернули зброю проти німців і пішли в ліси, не мав старий Волощук на кого покластися, окрім московської партизанки.

Дізнався, що на Остапа полюють окремо.

Почув краєм вуха, нібито він один із командирів відділу, який стоїть в околицях.

Знайшов нагоду, бовкнув москалям, які вже з ним у контакті були.

А ті пустили чутку далі, німців на Червового нацькували та й ляхів не оминули.

Ніби до Софійки все те стосунку не мало. Проте радянська партизанка вже в окрузі від травня шурувала. Були перевдягнені в строї наших вояків. Ще й справжніх українців залучили, для повної гарантії. Мали завдання шкодити людям від імені Остапа. На них Софія й наскочила випадково, коли тікала зі Старого Хутора.

Якого дідька вони там робили — неважливо. Страшно те, що Софії голову задурили. Змусили правдами й неправдами те прокляте фото зробити. Потім прийшли до Волощука по коня, нічого не пояснювали. Той усе зрозумів, коли запряжений кінь