Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
Виявляється, персона ця досить відома. Прізвисько, або, як шляхетно називали його бандерівці, псевдо вже фігурувало в різний час у різних зведеннях. До честі Суворова, він зробив запит у наші архіви, які стосувалися не останнього, а давнішого часу. Я сумнівався в позитивному результаті, та згодом визнав помилку. Згадку про Остапа знайшли в документах управління НКВС по Кременецькому повіту, датованих вереснем 1939 року. Свою підривну діяльність він почав уже тоді й показово: так званий Остап мав трохи більше, ніж двадцять років.
— Молодий, та ранній, — сказав я тоді Суворову.
— Помилочка, товаришу комісар, — відповів той. — Не ранній. Затятий, бо ідейний. Чи навпаки — ідейний, тому й затятий. Із юних літ такий, не перекуєш. Знищити — єдиний вихід.
— То, може, є в тому смисл? Усе ж краще, ніж виходити з таким на переговори. Погортав доповідну записку, де все про нього зібрали докупи. Нейтралітету з цим бандитом не вийде, марно сподіватись.
— І знову правда не твоя, — заперечив командир. — Прочитав уважно, головного не зачепив. Не звернув уваги: цей Остап керує не великим загоном, а невеличкою мобільною боївкою. Різницю вловлюєш?
— Поки не дуже.
— Пояснюю. Я зробив запит на отримання оперативних зведень, і гаврилівська розвідка все зібрала й передала. — Прізвище командира загону «Бий ворога!» було Гаврилов. — Протягом останнього місяця ось тут, тут, тут, тут і тут, — показав він намальовані точки на карті місцевості, — мали місце збройні сутички партизанських груп із бандерівцями. Дві з атакованих груп були нечисленні, проте оснащені великою кількістю вибухівки.
— Підривники.
— Так точно. Бійці ліквідовані, динаміт потрапив до рук ворога. В обох випадках деяким партизанам дивом пощастило вижити. За їхніми свідченнями, діяла та сама бандерівська боївка. Командира називали другом Остапом. В інших випадках той самий Остап відбив партизанські обози. Нарешті, десять днів тому група, відряджена Гавриловим до села Радовичі по продовольство, потрапила в засідку й змушена була відступити. Село на півтори доби перейшло під владу бандитів, лише з третьої спроби їх вдалося викурити. Наші багатьох утратили, бо бандерівці добре озброєні.
— Німці підкидають, не інакше.
— Я теж так думаю. Хоч кажуть — їм кулемети й міномети постачають англійці через Туреччину. Та яка різниця! — Капітан закурив. — Цікаво інше. В усіх випадках очевидно: мобільна група швидше переміщається, добре поінформована та з’являється на шляху наших розвідувальних і диверсійних загонів. Із цього висновок: мета Остапа — полювання на партизанські групи. Ось чому переговори про нейтралітет можливі й навіть мають шанс на успіх.
— Усе одно не розумію, товаришу капітан.
— Кілька сотень бійців, навіть більше бери — тисяча багнетів, боївці Остапа не суперник. Він клює, мов шуліка, маленькі групи. Наслідки будуть плачевні для нього насамперед, якщо полізе битися чи стане огризатися.
— Аргумент, — трохи подумавши, погодився я. — Тільки ж самі кажете: ідейний. Може рогом упертися з принципу.
— Ну, ми теж із тобою, комісаре, мужчини принципові, — усміхнувся Суворов.
У тих-таки вцілілих від тридцять дев’ятого року документах спливло й справжнє ім’я Остапа. Звали його Данило Червоний, навчався спершу у Львові, потім недовго — в Кременці. Терористичну діяльність почав уже тоді, двічі тікав із тюрми, спершу польської, потім — уже нашої, доволі зухвало. Як збирався приборкувати такого Суворов, як планував домовлятися бодай про щось — тоді я уявлення не мав.
Але незабаром переконався: можна, якщо діяти правильно.
Хоч і не відразу вдалося, міцний горішок цей Данило Червоний.
3
На початку липня літак викинув нас над потрібним квадратом.
З десятьох членів групи Суворова тільки я один мав найменше стрибків із парашутом. До того часу в ворожий тил переправляли через лінію фронту. У таких випадках завжди боїшся: саме твій парашут не розкриється. Але все минуло добре, я навіть приземлився вдало. Зате наш радист, Вітя Боровських, вивихнув ногу, не встигнувши правильно згрупуватися. При тому, що саме в нього досвід нічних десантувань був чи не найбільшим. Довелося пововтузитися з ним, наклали шину з паличок, до табору Гаврилова докульгав.
На ранок — проблема. Лікар оглянув Вікторову ногу й поставив діагноз: перелом. Причому такий, що кістка стирчала, і як ми вночі не помітили. Нам для групи радист, мов повітря, потрібен. Довелося рекрутувати гаврилівського, і командир загону бурчав: залишили його без зв’язку. Та на війні — як на війні, так трапляється, ще й гірше буває.
Загін «Бий ворога!» закріпився тут, у лісі, від початку травня. Час від часу міняли дислокацію, та далеко від свого квадрата не відходили. Був ризик одного разу нарватися на німців, ще більше ризикували зустрітися з бандерівцями. Проте вихід із цієї території означав її тимчасову втрату, чого командування допустити не могло. Гаврилов зі своїми бійцями забезпечував перевалочну базу для груп, котрі мали діяти в стратегічному напрямку — Ковель і залізничний шлях. Крім того, за наперед розробленим та узгодженим у штабі планом, саме через цю місцевість незабаром мали пройти основні сили з’єднання Ковпака.
Усіх цікавила переправа.
Як переконалися гаврилівці, її щільно контролюють бандити. Задля утримання об’єкта навіть перекинули з інших ділянок додаткові «банд-сотні». Щоб вибити їх, треба починати серйозну військову операцію. Як уже зазначалося, великий бій неодмінно приверне увагу німців. А в Ковелі розташований потужний гарнізон, тож навіть якщо прорвемо оборону бандерівців — нас зустрінуть танки, транспортери й самоходні гармати.
Справді, складне завдання постало перед капітаном Суворовим.
І він досить швидко знайшов рішення.
Я читав кілька підручників із тактики. Вони відрізнялися хіба авторами та містили невеличкі розбіжності в окремих пунктах. Хоча насправді я б назвав їх такими, що доповнюють один одного, а не конфліктують. Але в питаннях вивчення можливостей ворога всі автори були єдині.
Для цього треба розітнути його оборону.
Інакше в таких випадках діяти не вийде, крім як викликати вогонь на себе.
Це завдання Павло Суворов окреслив найпершим.
За кілька днів наша група напала на залізницю. Метою були вагони з продовольством. Підпілля зібрало інформацію: в обід їх заганяють на запасну колію, уночі причеплять до великого состава й поженуть на фронт. Саме почалася знаменита
