Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Нас теж?

— Без винятку.

— Хіба ми навмисне, з доброї волі потрапили до відділу? Друже Остапе, нами всіма німці прикривалися! Ми могли лягти чи від ваших куль, чи від їхніх! Ми лишилися живі дивом!

— На війні див не буває, бойова, — відчеканив Данило. — Задля того, аби потрапити сюди, до відділу, лишитися живою під час нападу могла тільки Софія. Хіба я не казав тобі раніше, при нагоді: у вашому селі знають, хто саме влаштував ту засідку. Проникнути до Мамая чи підібратися до Остапа — то на вагу золота. Можна розміняти багато життів.

Уляна нервово поправила блузку на грудях.

— Друже Остапе... Ти... ти зараз сам віриш у те, що кажеш?

— Я змушений так говорити й вірити в подібне, — почули ми відповідь. — Дуже добре знаю, що таке зрада, якою вона буває. На власній шкурі відчув, близьких людей утратив. Готовий повірити ще й не в таке. Таємні служби хитрющі, ми маємо бути такими самими. Або — дмухати на воду, як ось зараз. Тому готуйтеся до ретельних перевірок. Якщо є кому що сказати — не мовчіть. Можемо побалакати наодинці. Обіцяю почуте ні проти кого не використовувати. Навпаки, як треба — удар зроблю м’якшим.

— Нема нам нічого такого особливого сказати, — відбрила Уляна, озирнулася на нас. — Хтось хоче, дівчата? Раптом Софійка справді з кимось вела зрадницькі розмови.

Жодна з нас слова не зронила.

Червоний ще трохи постояв, відтак розвернувся й залишив нас у спокої.

Хоча... який там після всього того спокій.

Софія усміхається московським офіцерам, а винна в тому кожна з нас.

Не подобалося мені це. Лякало навіть.

Зникло відчуття безпеки довкола. Уже не бачила себе серед своїх.

8

Її привіз на возі кінь.

Ним ніхто не правив. Тварина сама знайшла дорогу додому — у Вербичне, звідки її перед тим забрали лісові хлопці. Так вони назвалися Уляниному батькові, і Степан Волощук слухняно запряг коня й віддав нічним прибульцям. Вони сказали — їхній командир називається Остапом, тож краще підкоритися, бо за зраду покарає.

Про це Червоний потім, коли все сталося, розповів Уляні. Хоч інформувати дівчат про подібні справи — проти правил. Але ж кінь, як не крути, їхній. Данило мав дізнатися, чому хтось від його імені навідався саме до Волощуків, забрав коня. І ранком повернув, пустивши його до обійстя.

З понівеченим Софіїним тілом на мокрій від крові соломі, якою хазяїн перед тим застелив воза.

Я, звісно, не бачила — та могла собі уявити, як на розпачливий крик Волощука збіглися спершу сусіди, потім, підхопивши чутку, десятки селян з різних кінців. Дядько Степан не лишив воза в дворі. Узяв коня за повід і так повів через усе Вербичне, до майдану. Туди вже стягнувся люд, налякані старші жінки оточили катафалк щільним кільцем, зачали голосити. Наспіла поліція, та поляки не втручалися. Лиш дочекалися старости, він же й наважився витягнути з-під мертвої Софії, яку забили так, у вишитій сорочці, що на тому фото. Прочитав послання спершу про себе, потому — вголос.

Українська Повстанча Армія попереджає, як саме чинитиме зі зрадниками.

Поруч із писаною друкованими літерами листівкою знайшлася й інша — та сама, з якої ще жива Софія усміхалася в оточенні радянських вояків.

— Усе село гуде, — говорила нам Уляна. — Кажуть, бандерівці помстилися. Згадують Остапа. Налякані люди сильно. Хоч не знаю, чи можна вже більше настрашити.

— Ми теж нічого не знаємо, — зауважила я. — Що тут Остап ось недавно доводив? Усяка дівчина — зрадниця. Не робить, так планує, виношує ту зраду, наче дитину. Софія після тієї листівки вже мала смертний вирок. Хіба не так?

— Непросто все, — зітхнула Уляна.

— Для нас непросто! А для них — запросто! Далеко ходити не треба! Дівчина — вже ворожий агент! Як ми ще живі тут, Бог святий знає!

— Цить уже, Марічко! — гримнула Уляна. — Аби Софію знайшли, її б не страчували відразу. Є ще слідство й суд, це для Служби безпеки важливіше. Їм треба закон показати. Так матимуть повагу й довіру. Думаю, Софія потрапила до величезної провокації, дівчата. З цим розбиратимуться. Хоч Марічка й правду каже: без нас.

Того ж дня, тільки пізно ввечері, я наважилася таємно зустрітися з Чубом.

Дотепер ми найбільше, що собі дозволяли, — за руки трималися. Тут же він перший згріб в обійми, притиснув, аж дух перехопило й ребра хруснули. Поцілував спершу в кожну щоку, потім — уже в губи, дуже міцно. Не вправилася оговтатись, він уже відсторонив, стиснув за плечі, сказав, дивлячись просто в очі:

— Хай тебе зачепить хто. Відповідатиму, як треба.

— Невже погано все?

— Гірше навіть, ніж думаєш, Синичко. Ходять чутки, з округу до нас іде спеціальна група із СБ. Друг Клен уже не відкрутиться.

— Господи! Він до чого?!

— Потрібен винуватий. На ройового всіх собак повішають. Згадають, як опирався наказам Остапа, як дозволив собі мати романси з ворожою агенткою й через те втратив вояцьку дисципліну.

— Але ж Софія...

— Мертва вона, Синичко. Поховали в Вербичному, на краю цвинтаря. Слова на свій захист уже не скаже та й Клена не захистить. Якби й могла, не йняли б віри.

— Нам з тобою як бути, Іване?

— Поки як є, Синичко. Приготуйся багато говорити, ще більше — писати. Слідчі жили тягнутимуть, тільки ж ані ти, ані хтось із дівчат нічого не знали. Крім хіба того, що Софія з Кленом любилися. Ну, то й для хлопців не таємниця. Пройдете допити, перевірки. Думаю, потому заберуть вас із відділу подалі. Та й сам відділ поміняє місце постою, довго на одному місці небезпечно сидіти.

— Ми... — Я вже не стримувала сліз. — Нас... Нас розлучать, Іванку? Отак, накажуть — і розлучать?

— Ніколи так не буде, — заспокоїв Чуб. — Зараз, після всього, просити ще й мені дозвіл на одруження з тобою небезпечно. Гарантовано не матиму. Ще й тебе наражу на більші неприємності. Почекай поки.

— Ти пропонуєш... Отак, відразу...

— Чому відразу? — Він витер пучкою мою змокрілу щоку. — Хіба ми не з