Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Група перевдягнулася в німецьку форму, яку заготували заздалегідь. Підпільники організували підпал складу з амуніцією й винесли потрібну кількість комплектів. У своєму розпорядженні ми мали німецький легковий автомобіль і криту вантажівку. Я в єфрейторському «костюмі» сів за кермо, Суворов в офіцерському — на пасажирське місце. Решта бійців улаштувалася у вантажівці, й наш невеличкий кортеж без перешкод пройшов усі пости. Документи ми теж мали при собі, підпілля забезпечувало чисті бланки. Непросто уявити собі подвиг людей, котрі, ризикуючи життям, викрадали їх із канцелярії. За паперами, Павло Суворов, який досконало володів німецькою, грав роль обер-лейтенанта інтендантської служби.

Нічого не могло зірвати нам завдання — принаймні так здавалося мені.

Хто б міг подумати, хто міг передбачити той один шанс із тисячі, що на станції ми проколемося саме через бездоганні документи нашого командира.

Суворов був єдиний, хто оперував справжніми, не зробленими на крадених бланках. Німецький офіцер, якому вони належали, потрапив у партизанську засідку за сто кілометрів звідси. Зазвичай посвідчення тримали в нагрудних кишенях. Їх заливало кров’ю, тож надалі використанню вони не підлягали. Але цей офіцер чомусь тримав документ у портфелі, разом із діловими паперами. Лишалося акуратно переклеїти фотографію й трошки, як казав командир, почаклувати з контуром печатки.

Німець, якому Суворов назвався й простягнув посвідчення, знав його справжнього власника особисто.

Щойно він вибачився та рушив із документом у караульне приміщення, я зрозумів — щось не так. Павлові моя тривога передалася відразу. Він приготував парабелум і вийшов з машини. Це був сигнал: вийти назовні десь-інде, крім кінцевого пункту призначення, означало бойову готовність. Я підтягнув до себе автомат і не вимикав мотор, хоч перед тим офіцер із підкресленою ввічливістю попросив зробити так.

Німця підвела жага до дешевих ефектів.

Коли він повернувся в супроводі солдатів, що тримали зброю напоготові, замість одразу віддати наказ узяти нас, став у театральну позицію й заявив:

— Обер-лейтенант Юрген Хольц зник безвісти. Є підозра, що його викрали партизани.

Більше нічого не встиг: Суворов вистрілив, цілячись офіцеру в груди. Проте відстань була не такою близькою, ще й ускладнила темрява. Точніше, ліхтар, який освітлював територію — вести нічний бій всі з нашої групи навчені, але ж командир зараз став не дуже вдало, проти світла.

Офіцер відскочив, пальнув у стрибку.

Солдати кинулися до нас, стріляючи на ходу.

А я в той момент зірвав машину з місця, направляючи на автоматників і нагнувшись, аби уникнути куль, котрі горохом сипалися в лобове скло. Автомобіль урізався в кількох нападників, розкидаючи їх у різні боки. Німці сахнулися, сипонули врозтіч, перегруповуючись у русі. Та потрібні в бою секунди я все ж виграв: наші бійці вже залишили кузов, розтягнулися периметром і почали ближній бій.

Вантажівка протаранила складські ворота.

Сили на той момент були приблизно однакові. Ми та німці рівною мірою використали фактор несподіванки. Але щойно я з автоматом у руці вибрався з машини, до мене підбіг Суворов, тяжко дихаючи.

— Кислі справи, комісаре! — гаркнув він. — Повідомили про нас, не інакше. Хвилин десять маємо чистими, потім підмога набіжить!

— Відходимо?

— Ага, зараз! Штани підтягну! За мною!

Я озирнувся на поле битви. Офіцер лежав на землі, трохи далі — ще кілька німецьких солдатів. Не відразу розібрав, хто з них хто, всіх робила однаковими форма. Потім зціпив зуби, прикро стало: загинуло троє наших. Інші залягли й тримали оборону, вогнем відрізаючи німців від складських воріт. Навряд чи протримаються довго.

Суворов уже був біля колії.

Пожбурив у вагони одна за одною три гранати.

Спалахнуло — більшого й не треба.

Тепер треба випередити погоню.

Уже коли, прикриті кулями наших бійців, повернулися до автомобіля, я побачив не лише розстріляне лобове скло, а й пробите переднє колесо. Далеко на такому не заїдеш. Не змовляючись, ми з Суворовим рвонули до вантажівки. Дуже вчасно: назустріч раптом вискочив німець, який намагався підібратися під її прикриттям непоміченим. Капітан опинився вже близько біля нього, й солдат розвернув автоматне дуло в його сторону. Я випередив на дуже коротку мить, зрізаючи ворога чергою. Він упав, я перестрибнув через нього, під градом куль заскочив у кабіну.

Запустив мотор, почав здавати назад.

— Усі в кузов! — кричав Суворов, але й без нього зрозуміло було, як діяти далі.

Під час відступу загинув ще один наш боєць — вчепився за край борта й так зависнув, розстріляний кулями в спину. Якийсь час тіло волочилося землею, потім упало. Уже напевне оголосили загальну тривогу, тож я тиснув на газ, йдучи на прорив.

Пощастило — вилетіли з містечка, проскочивши пост жандармерії на повному ходу. Від переслідування відірвалися дивом. Почасти тому, що я відразу ж звернув із головного шосе, не розбираючи дороги. Потім ще довго кружляли незнайомою місцевістю, заплутуючись щодалі більше. Нарешті зупинилися, і Суворов витер спітніле чоло, видихнув, легенько хлопнув мене по коліну.

— Належить із мене, комісаре.

— Не зрозумів.

— Життя ти мені врятував сьогодні. Уважай, похресник я твій.

Я занадто втомився, аби якось відповідати. Мовчки потиснув йому руку, й далі всі, хто вибрався живим, зібралися біля вантажівки. Треба визначити, куди нас занесло, та шукати вихід до загону Гаврилова. Могло статися, ми заскочили на бандерівську територію. А після сутички, де ми втратили в підсумку п’ятьох людей, устрявати в новий бій не хотілося.

Нічого тієї ночі більше не сталося.

Визначилися на місцевості, кинули вантажівку в лісі, зробили марш-кидок і ранком, хай не раннім, дісталися до бази.

Зазнавши втрат, ми все ж виконали перший етап операції.

Лишалося дочекатися, коли німці почнуть діяти у відповідь. Через наперед підготовану агентуру була запущена інформація про причетність до нападу боївки Остапа. Потурбувалися назвати й найближче село, де підтримують бандитів. Тепер у дію вступав загін Гаврилова: треба вийти на позицію й зустріти німецьких карателів, котрих неодмінно вишлють помститися. Німці мали до Остапа свої рахунки й не могли знехтувати можливістю виставити їх.

Суворов, як завжди, розрахував усе точно.

Партизани дали карателям бій, змусили розвернутися назад, самі зайшли в село. Сам Гаврилов скликав людей на невеличкий мітинг, де виступив з промовою, наголосивши: це радянські партизани врятували їх, вони й надалі захищатимуть не лише від німецьких окупантів, а й від їхніх прислужників, буржуазних націоналістів. На той