Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Бандерівці підкралися тихцем, так чинять справжні лісові хижаки.

Спершу кидали гранати з різних боків, й це мало вигляд справжньої артилерійської підготовки. Партизани оговталися швидко й миттю кинулися в атаку. Народні месники завжди готові зустріти ворога. Знають про оманливість лісової тиші. Після першого гранатового залпу склалося враження — бандитів більше, вони переважають чисельно. Уже потім, коли почався ближній бій, у спалахах вогню я побачив: нападників навряд чи більше трьох десятків, наші сили переважали щонайменше вдвічі. Але на бандерівському боці грав фактор несподіванки. Поки партизани зайняли оборону, вороги встигли знищити чимало наших бійців, розстрілюючи людей упритул. Про чесний бій із націоналістами навіть мови не могло бути.

Примітка Клима Рогозного. Автор має певний літературний талант, як усякий вправний пропагандист. Без таких талантів Степан Круглов не зміг би стати комісаром. Ідеологічна робота не лише в тоталітарних державах, але й у країнах із демократичним устроєм передбачає, що її суб’єкти володіють словом, своєю основною зброєю. Через те товариш Круглов не уникає розповіді про напад повстанців на базу радянських партизанів, називаючи військові дії «підступними». Серед іншого цей факт має драматургічне навантаження й цілком відповідає правилам написання літературного твору, призначеного для «Бібліотечки військових пригод». Проте Степан Круглов свідомо опускає момент, який пояснює згадану нам «підступність» повстанців. А пильні радянські редактори взагалі не зрозуміли, про що йдеться. Адже з подібними текстами в художніх редакціях працювали цивільні. Саме через те факт «підступного» нападу сумнівів не викликав. Ворог не може бути інакшим, окрім як підступним.

Насправді ж могло відбутися й напевне відбулося таке. Висновок роблю з публікацій, доступних у відкритих джерелах. Зокрема, коли йдеться про звичаї радянських партизанів, зазначається: конкретні результати діяльності «народних месників» мусили б полягати у кількості знищених окупантів та пошкодженні об’єктів, котрі мали для ворога стратегічне значення. Натомість партизани в рази частіше «воювали» з мирним населенням. Не лише виявляючи й послідовно знищуючи «націоналістичний елемент», а й банально грабуючи села. Наслідком таких дій було масштабне й систематичне пияцтво в загонах, участь у якому брали командири та комісари. Горілку доставляли на літаках із Великої землі серед іншого, про що керівництво просило в списках, надісланих до Українського штабу партизанського руху. Крім того, бійці конфісковували в селах самогон. А під час не частих «акцій відплати» передусім полювали на спирт, котрий завжди зберігався на військових базах та складах.

Свідченням небаченої пиятики серед радянських партизанів знайшлося місце навіть у повідомленнях учасників українського повстанського руху. У своїх донесеннях повстанські командири серед іншого відзначали факти, коли в п’яному вигляді партизани волали «смерть Гітлеру, смерть Сталіну». Нарешті, УШПР не раз проводив розслідування та виявляв: зловживання спиртним часто ставало причиною провалу важливих операцій та загибелі десятків бійців. З огляду на це, у загоні «Бий ворога!» тієї фатальної для нього ночі просто не була налагоджена охорона. Вартові, ймовірно, напилися, хай і не всі, та спали на постах. Тих же, хто не спав, забракло для того, аби вчасно попередити про появу повстанців.

Я бачив, як упав під кулями Вітя Боровських. Радист зі зламаною ногою не міг вправно пересуватися. Він заліг, прикриваючи відхід товаришів, відсікав бандерівців автоматним вогнем, поки його не зупинила чергова граната, що вилетіла з темряви. Сашко Зайцев на моїх очах зійшовся з міцним бандитом у рукопашному бою, та наскочив інший, ударив у спину, й донбаського хлопчину добили по-звірячому. Посеред бою мені вже було складно розрізнити своїх та чужих, і стріляв я лише тоді, коли точно бачив: не помилюся, ворог переді мною.

Так розгледів Червоного — він вискочив навперейми.

Не знаю, чи впізнав він мене. Дотепер маю величезний сумнів, що бандерівський ватажок узагалі мене запам’ятав. Уздрівши, навів автомат, маючи намір знищити наступного ворога. Він випередив мене на мить, яка зазвичай ставала останньою й коштувала життя. Аж раптом збоку бахнув постріл, Червоний розвернувся, немов від могутнього удару в плече, поточився й почав падати, тиснучи на спуск і стріляючи в зоряне небо.

Наступної миті до мене підбіг захеканий Суворов із пістолетом у правиці.

— Готовий! — гаркнув він. — За мною, комісаре!

Ще нічого не розуміючи, я виконав наказ і скоро зрозумів — ми йдемо на прорив. Партизани за час бою встигли перегрупуватися, спершу зайняли кругову оборону, а потім — пішли в контрнаступ. Але я із сумом бачив: сили вже не рівні, розклад не на нашу користь. Тому не здивувався й не ставив зайвих питань, коли Суворов, стріляючи на ходу, повів мене й ще кількох бійців за собою — далі від табору.

Так, мусили відступати.

Павлові вдалося знайти у ворожому кільці найбільш вразливе місце. Ми відчайдушно кинулися туди. Довкола свистіли кулі, мене вжалило в щоку, несильно, лиш глибоко подряпало. На секунду потемніло в очах, та я миттєво взяв себе в руки, мотнув головою та рвонув далі, уже не розбираючи дороги.

Оговтався, коли стрілянина спершу віддалилася, потім — ущухла. Ноги вже не тримали, я впав, мов підкошений, зарився розпашілим лицем у траву й дубове листя, завмер. Полежавши так, вирівнявши дихання, перевернувся на спину, подивився на зорі й верхівки дерев. Сперся на лікті, підвівся, посидів, нашорошивши вуха.

Рухів не почув, голосів теж.

Але спереду ледь тягнуло вологою. Місцевість по карті знав та й до річки виходив. Прикинувши напрям, звівся на ноги, підхопив автомат, рушив до води.

Скільки часу йшов, не згадаю. Ноги винесли на крутий берег, зарослий у цій частині густим верболозом. Машинально витер кров зі щоки, узяв автомат напереваги, пригнувся й рушив до заростей, намагаючись почути щось, крім дзюрчання течії.

— Стій! — долинуло спереду, і я не відразу впізнав голос Суворова. — Назад, стріляю!

— Це я, товаришу капітан! — озвався голосно.

— Сам?

— Нікого більше нема.

— Підійди.

Наблизившись до кущів, розгледів на землі Суворова. Він лежав на боці, тримаючи пістолет перед собою. Щойно я присів, Павло не стримався, застогнав. Тепер я розгледів його залите кров’ю лице.

— Сильно?

— Терпіти можна, — процідив капітан. — Бійців шкода. Ми розбіглися віялом. Схоже, ніхто, крім нас, не дійшов... С-суки...

— Здається, ви Червоного поклали.

— Хочеться вірити, наші втрати не даремні. — Суворов знову тихенько застогнав. —