Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
Засинала я тривожно.
Зовсім не уявляючи, в який бік ця маленька нібито історія далі піде.
Та якби уявила...
Що могла вдіяти, чим зарадити.
Отож.
5
Ранком відділ, окрім вартових та розвідників, вишикувався на галявині, перетвореній тут на плац.
Червоного й Клена карали при всіх. Ми розуміли — не бажано підходити ближче, хоч не дістали відповідного наказу. Стали окремо, але так, щоб усе бачити. Софія не зводила погляду з Клена, який стояв напроти Данила по центру галявини зі спорядженим наплічником та крісом. Обоє присідали, а Мамай монотонно лічив:
— П’ятдесят, п’ятдесят один, п’ятдесят два...
Дійшовши до сотні, зупинив обох. У лункій тиші, яку порушував хіба пташиний спів, промовив, наче слова — гвіздки, й він забивав кожне молотком:
— Чотовий Остапе! За грубе ставлення до ройового Клена — чотири години стійки під крісом на струнко.
— Слухаюсь, друже командире! — відчеканив Червоний.
— Ройовий Клене! За невиконання наказу чотового — три години стійки під крісом на струнко!
— Слухаюсь, друже командире! — Чи мені здалося після почутого вчора, чи він справді хотів, аби його почула Софія.
— Відділ — розійтися. Перейти до своїх обов’язків!
Ми теж повернулися до справ, яких виявилося чимало.
Коли вже дівчата опинилися при відділі, вояків частково розвантажили. Хтось із нас узявся до кухні, хтось зайнявся пранням, та й легко поранені потребували перев’язок. Ніколи вгору глянути, не те, що задивлятися на хлопців. Та більшість із дівчат тим себе не переймали. Хіба Софія позирала в бік табору і друг Чуб, який був тут стрільцем, напросився тягати білизну й одяг для прання до джерела. Тут ми його полоскали, виварюючи перед тим у великому казані. Біля вогню пекло, й дівчата-пралі, у тому числі я, урешті-решт скинули блузки, лишившись зверху в спідніх сорочках без рукавів. Вони відкривали плечі, облипали груди, і не знаю за інших — я відчувала себе голою, за якою в лазні піддивляються безсоромні хлопаки.
Того дня стало, аби зрозуміти побоювання Мамая щодо нашого перебування поруч зі здоровими молодими вояками.
Кілька наступних днів усе було одноманітно й звично. Дівчата припинили хихотіти, ловлячи на собі надміру зацікавлені погляди хлопців. А ті, своєю чергою, поступово припиняли звертати увагу на нас, змирившись: дівчата поруч, проте недоступні. Єдине, що справді хвилювало, — поведінка Софії.
Уже на другий день після Кленового покарання вона вислизнула кудись проти ночі.
Це бачила не я одна. Уляна так само прокидалася від її обережних рухів і не засинала, поки Софія не поверталася. Спершу мені здалося: її нема вічність, сонце зійде по-літньому рано, її не буде на місці. Та їй вдавалося піти й повернутися доволі швидко, і ранком я бачила її замріяне, палаюче від щастя, розпашіле не тільки від пари з казана обличчя.
За короткий час я почала заздрити: наша Софійка мала власну романтичну таємницю. Кортіло розпитати, де, коли та як зустріла свого Клена, чому досі приховувала, а зараз не ладна. Кінець кінцем, щось незвичне, незнайоме раніше підштовхувало втекти в темний ліс серед ночі отак, як вона, й постояти під зорями... та хоч би з Чубом.
Тягнуло до хлопця так сильно, як я ще взимку його, поліцая, боялася й намагалася обходити десятою дорогою. Він же свого інтересу до мене вже не приховував навіть від побратимів. У тому був певний розрахунок та моя вигода: Чуб убезпечив мене від сторонніх зазіхань, хай не серйозних, звичайного грайливого флірту без поганих наслідків. Інші дівчата не могли подібним похвалитися. Щойно комусь із вояків випадала вільна хвилинка, неодмінно починалися розмови про життя, дане лиш один раз, ризик піти до бою й не повернутися, відповідно — доволі прозорі натяки, від яких виховані в строгих сільських релігійних традиціях дівчата червоніли.
Але відвертих домагань усе ж уникали.
Червоний за весь час жодного разу не дав про себе знати. Помічали його в таборі, та чотовий здавався одним із небагатьох, хто наклав на себе покуту й навіть не дивився в наш бік. Та скоро трапилася коротка пригода, яка мою думку поміняла.
Якось Уляна під вечір, коли сонце вже заховалося за дерева, поділилася зі мною таємним наміром.
— Хочу до Вербичного проскочити. Тут навпростець — дві години. Хай більше трошки, не набагато. Ще по темному повернуся.
— Тю на тебе, — шикнула я. — Заборонено за межі табору виходити. Нас тут командир Мамай без того з останніх сил терпить.
— Тата навідати треба, — уперто правила своє Уляна. — Слабував, коли нас забрали. Хто до нього ходитиме, глядітиме хто?
— Ох, Улянко! — похитала я головою. — Ну, вирвешся, забіжиш на яку годинку. Хіба то глядіння?
— Маю переконатися, Марічко, що з татом гаразд. Душа не на місці. Нема в мене нікого, крім нього.
Волощук колись тримав млин. Поляки якось забрали, лишивши родину без звичного шматка хліба. Після того Улянина мама швидко померла, серце не витримало. Але за перших совітів млин Волощукам повернули, хоч не в приватну власність. Проте Волощука неабияк утішила й директорська посада, називав себе державним службовцем і через таку милість став великим прихильником радянської влади. Ще трохи — й записався б у комуністи, та прийшли німці й знову забрали млин. Хоч змилостивились, лишили його керувати. Уляна ж ані поляків, ані совітів, ані німців не любила тим сильніше, чим старшою ставала. Через те в неї з татом час від часу виникали світоглядні сварки.
І все одно Уляна його любила.
Не хотіла, аби помер, як мама, передчасно.
Я розуміла — не стримати її.
Чого там: саму теж потягнуло до рідних. Обійняти маму, тата поцілувати, до брата з сестрою пригорнутися. Брат від народження мав коротку ногу, від усіх повинностей звільнили. Найстаршу сестру німці на роботи до Райху за віком бракували, їм юних треба. Уважала я тоді: дивом мої живі, коли довкола таке страхіття коїться. І більше сумувала, давно ж усіх не бачила.
Відмовляла Уляну хіба для годиться. Бо скінчилася та коротка розмова тим, що ми разом домовилися збігати на село. Удвох не так страшно, та й порушувати легше. Каратимуть — так обох, веселіше навіть. Хоч мали
