Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
І вже там я звернула увагу: нас якось дивно розміщають.
Усередині кузова вздовж бортів стояли вузенькі дерев’яні лавки. У нашій машині, другій у колоні після головної, зібрали самих дівчат, розсадивши на ті лави. Ми дивилися одна на одну, крутити головами заборонили, узагалі всякий рух вважатимуть спробою втечі. Стрілятимуть без попередження й виконають погрозу, жодних сумнівів. Між нами на мішках і торбах із харчами вмостилися німецькі автоматники, так само розмістилися вони в інших кузовах. Спереду й позаду — мотоциклісти, офіцер в авангарді, в колясці, задоволений собою й зосереджений водночас.
— Переможець, — процідила тихо Софія.
Хоч як старалася, усе одно почули. Найближчий до неї солдат звелів замовкнути, бо гірше буде, і вона демонстративно стулила губи, ті аж побіліли. Сиділи мовчки, коли колона рушила. Навіть одна на одну намагалися не дивитися зайвий раз. Куди везуть — почули раніше. Та й іншого варіанта не було: Ковель, залізнична станція. Потім телячі вагони, уперед, на Захід.
Машина стрибала на горбатій ґрунтовій дорозі. Починало припікати сонце. Пережите вже не страшило, а стомлювало. Тримаючись за дошку лавки, я примудрилася заплющити очі й навіть трохи задрімати, спершу опустивши голову, потім — примостивши в Уляни на плечі.
Скільки їхали — не знаю.
Ніби рухалися, проте час наче завмер.
Аж раптом десь попереду вибухнуло.
Відразу вдарила довга автоматна черга, потім — ще одна.
Ми всі закричали хором і раптом побачили націлені на себе дула. То солдати, що збилися в кузові, наїжачили зброю, не дозволяючи нам ані впасти, ані бодай пригнутися, рятуючись від випадкових куль.
Нами прикривалися.
Ось коли стало ясно, для чого нас, бранок, розсадили саме так.
Живий щит.
Але ж усе одно колону атакували. І в тому, що то наші партизани, я не сумнівалася.
Вантажівка зупинилася на повному ходу, трусонуло сильно.
— Лягайте! Дівчата, лягайте! — заволала на всю силу легень Уляна, перекрикуючи канонаду.
Я ще нічого не зрозуміла — а вона вже падала просто на найближчого до себе німця, водночас рукою, потім — усім тілом відводячи вбік виставлений уперед автомат. Такого виверту німець не чекав, але все ж устиг надавити на спуск. Коротка черга вдарила в бік сусідові зліва, той загорлав від раптового болю, сіючи паніку. А ми вже навалювалися на солдатів за прикладом Уляни.
Скажу тільки за себе: не думала в ту мить ні про що.
Повалилася між солдатами, кричачи криком, накривши руками голову, відразу відповзаючи в той кут, у який було можливо. Бій лунав тепер десь над нами, й солдати, голосно лаючись, топчучи нас кованими чобітьми, виборсувалися з живої людської купи, сипалися через борти.
Не помітила, як вистрибнув останній.
Ми, бранки, лишилися на дні кузова самі й почали сповзатися, збиватися докупи. Крики, промовлені вголос молитви, знову налякані вигуки, хтось кликав маму — усе змішалося, й за голосінням не помітили, як раптом довкола стало дуже тихо.
Першою оговталася Софія.
Обережно, дуже обережно підвелася, спершу рачки, потім — навколішки. Вистромила голову над бортом. За мить десь поруч почули стурбований чоловічий голос:
— Е, дівки, ви там усі живі?
Відразу інший, бадьорий:
— Слава Ісусу Христу!
Аж тут Софія вигукнула дзвінко:
— Клене! Клене!
І спритно, вправно не стрибнула — перелетіла через борт.
З
То справді був партизанський відділ.
Хлопці займалися своїми справами і, здавалося, не зважали на нас, звільнених полонянок. Частина перевантажувала харчі з кузовів на підігнані підводи. Інші тягнули трупи німців докупи, найперше знімаючи з мертвих чоботи, ремені, забираючи зброю. Кілька вояків окремо поклали своїх загиблих, дехто з дівчат уже бинтував поранених.
Керував усім худорлявий, але не хворобливий, навпаки — міцно збитий командир, чий вік складно було визначити на око з першого погляду. Він видавався старшим за свої роки, скільки б не мав їх насправді. Споглядав за всім із-під примружених очей, і складалося враження: насилу стримує себе від якогось шаленого вчинку. На ньому був добре підігнаний однострій із нашивками на манжеті, котрі напевне означали ранг, але на тому я не зналася. Згодом почула: він чотовий. Тоді ж намагалася уявити його в цивільному костюмі — нічого не виходило. Здається, коли народився, замість пелюшок його відразу загорнули у військовий одяг. Мав широкого відкритого лоба, як повертався, аби дати чергове розпорядження, — бачила карбований профіль, невеличку горбинку на носі.
Але все ж командира відволікала Софія.
Точніше — не вона, а вояк, котрий стояв поруч із нею, тримаючи за руку.
З першого погляду зрозуміло: зустріч, може, й випадкова, проте знаються ці двоє давно.
І командирові все це не подобається.
— О! Ти ба, хто тут! — почула раптом біля себе.
Озирнулася на голос. І не впізнала цього партизана з коротко й незграбно стриженою головою, проте — з густими вусами.
— Не пізнала, Синичко? — запитав він, збивши на потилицю мазепинку.
— Чекай... — здогадалася я. — Дубняк. Іван Дубняк.
— Друже Чубе, потім знайомих шукатимеш! Часу мало! — гаркнув командир.
— Слухаю, друже Остапе! — відповів той слухняно, підморгнув мені. — Чула? Ще побачимося, переговоримо.
Щойно відійшов, як поруч опинилася Уляна. Вона, дивлячись просто на командира, продзвеніла:
— То ти, строгий, той самий Остап? Про якого кажуть — із заліза зроблений?
— Можеш помацати.
Командир мовив так, не знаючи нашої Уляни Волощук. А вона запросто ступила впритул, торкнулася долонею грудей, відійшла назад.
— Брешуть. Жива людина. Серце стукає.
Усе відбулося при глядачах, і хлопці, хто побачив, дружно реготнули. Остап же закусив нижню губу, на коротку мить переставши бути суворим вояком. Обсмикнув кітель, поправив мазепинку. Хотів сказати щось — випередили.
— Глянь, яка бойова, друже Остапе! — вигукнув партизан із борозенкою від віспи на правій щоці. — Може, бери у відділ. Німаки розбіжаться, як почують.
— Чого ж! — відразу включилася в забаву Уляна. — Зброю дасте, то розбіжаться.
— Зброю в нас не дають. Її в бою беруть, — спокійно мовив Остап.
Уляна й тут не розгубилася. Побачила біля заднього колеса вантажівки карабін, досі не помічений ніким. Нахилилася, підняла, клацнула затвором.
— Маю.