Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Бойова, друже Остапе, бігме![24] — не вгавав вояк із віспою.

— Ти, друже Оводе, маєш, що робити. — Командир не був налаштований жартувати.

Овід повернувся до роботи, а Остап обвів поглядом звільнених дівчат та хлопців. Усі, крім Софії, навіть ті, хто перев’язував поранених, нарешті збилися докупи. Софія ж не відступала від свого Клена ні на крок. Я перехопила Остапів погляд — він став холодним, щойно перевів його на цих двох. Клен легенько відсторонив від себе Софію, щось прошепотівши їй на вухо. Вона слухняно відійшла до інших, натомість Клен рушив у протилежний бік, намагаючись вийти з поля зору командира.

Між ними щось відбувалося.

Ще до вечора про все дізналася.

4

Дівчат семеро.

Щойно дісталися до упівської бази, уже по обіді, чотовий різкувато, навіть грубувато звелів усім нам триматися окремо. Ми відійшли на край широкої галявини, і я знову відчула себе якщо не полонянкою, то не надто вільною — справді. Поки йшли, Уляна встигла розказати: не раз чула про того Остапа, хоч не поділилася від кого. Звідти ж знала — то псевдо, справжнє ім’я — Данило Червоний, особа певною мірою легендарна. Двічі встиг утекти з тюрми, польської, ще до війни, й совіцької, уже потім.

Улянку нашу розпитувати про щось марно. З дитинства її знаю, завжди любила туману напустити, чогось недоказати, так трохи вивищувала себе перед іншими. Їй прощали таку слабкість через іншу рису: мала вдачу знати те, про що інші дізнатися не можуть. І не пліткувала. Усе, що говорила, завжди було правдою. Уміла вивідувати різне закрите отак, на рівному місці. Як хочете — з повітря.

Завдяки тому згодом змогла стати цінною, навіть безцінною зв’язковою.

Коли стояли й чекали Бог знає чого на тій галявині, помічала Чуба. Той надто часто проходив повз дівчачий гурт, крадькома кидаючи оком на мене. Хотів, щоб я помітила вияви уваги. Я й помічала. Приємно було, чого приховувати. Але так тривало недовго. Раптом хлопці, мов наказ отримали, розійшлися так, аби не потрапляти нам на очі без особливої потреби. Скоро наблизилися двоє: Червоний та інший вояк, так само командир, та вочевидь вищий за рангом. Мав старший вигляд, був вищим на голову не лише від чотового Остапа, а й від решти партизанів. Мазепинка прикривала ранню сивину.

— Я називаюся сотенний Української повстанчої армії Мамай, — заговорив відразу. — Маю наказ Окружного проводу не допускати постійного перебування жіноцтва у відділі. На те є причини, пояснювати які не маю наміру та бажання. Але, — тут він ковзнув поглядом по Червоному, котрий мовчки дивився перед собою, — так само маю повноваження діяти відповідно до обставин, що склалися на кожен окремий випадок. Повернутися назад у Вербичне жодна з нас не може, бо то є ризик бути захопленими знову. У подібних випадках жінки вашого становища мають бути переправлені в місця, де є можливість залучити до потрібної праці. Зокрема, швацькі майстерні, шпиталі, друкарні. Проте чотири дні тому відділ Армії Крайової знищив найближчий звідси хутір, на якому обладнали майстерню з пошиття одягу та білизни для військових потреб. Вона відновлюється в іншому місці. Тож своєю владою я поки лишаю ваше товариство тут. Вас розмістять окремо. Контакти з вояками бажано обмежити тим мінімумом, якого досить для товариського спілкування. Є питання?

Може, хтось їх мав.

Але промовчали — надто суворо говорив хорунжий.

— Чотовий Остап вас проведе, — сказав Мамай і додав загадкове: — Він за вас і відповідатиме.

Яку саме відповідальність брав за наше дівоче товариство Червоний, не пояснили. Сотник утратив до нас інтерес, пішов. Данило ж відвів ще далі за дерева, ближче до місця, де текло мілке лісове джерело. Тут побачили схрон, призначений для господарчих потреб. Якщо зсередини все винести, ми могли розміститися. Нехай як оселедці в діжці — та все ж місця впритул вистачало.

Ще до вечора хлопці, яких привів невгамовний Чуб, наладнали нам нари для спання, настільки широкі, наскільки змогли, ще й у два яруси. Трохи далі звели навіть курник для вигод, і я зрозуміла: насправді людині не так багато треба, щоб відчути себе вдома та в безпеці.

Софія весь час ловила на собі цікаві погляди. Попри дівчачі очікування, нічого про себе й друга Клена казати не хотіла. Я думала: соромиться, хоч не зрозуміло чого. Уляна під вечір усе прояснила, дочекавшись, поки Софія відійде. Говорила коротко, бо та могла повернутися в будь-який момент. Але сказати, що дізналася, мусила, характер такий:

— Завтра зранку Остапа каратимуть, — мовила, зробивши круглі очі.

— Каратимуть? Червоного? За що? — вирвалося в мене, решта дівчат дружно закивали, підтримуючи.

— Він ройового Клена вдарив. Порушення дисципліни. Аж до трибуналу.

Ми вухам не повірили.

— Командир ударив підлеглого? Бути не може! За віщо?

— Через Софійку. — Тут Уляна заговорила тихіше, крадькома озирнувшись у той бік, звідки та могла прийти. — Ви ж бачили, ті двоє любляться.

— Нічого такого, — заявив хтось позад мене.

— А ось я помітила!

— І я!

— Цитьте, — шикнула Уляна. — Хлопці наші знали про напад на Вербичне. Готували операцію, збиралися відбити все і всіх. Німаки як відчували, прикрилися нами. Уже не вперше так чинять. А Клен углядів Софію в кузові... Свою Софію. Вимагав від Червоного, чотового Остапа, зупинити все, пропустити колону. Завдання не виконають, але життя нам збережуть.

Я здригнулася, всередині захололо.

— Остап хотів, аби нас усіх постріляли?

— Бач, Марічко, непросто все, — мовила Уляна повчально. — Чотовий виконував завдання. Ройовий думав зірвати його, аби напевне врятувати людей. Нас, тобто. Але, — зауважила тут же, — з нами Софія їхала. Аби її не було, чи спробував би друг Клен усе зупинити? Через жінку операцію ледве не зірвав. Тільки ж, дівчата, не через будь-кого з нас.

Мали, над чим голову сушити, то правда.

— Тому, дівчата, сотенний вирішив залагодити справу всередині відділу. Покарають обох. Чотового Остапа — бо вдарив побратима в лице, ще й молодшого за рангом, службове зловживання. Ройового Клена — бо не підкорився наказу зверхника. Його вчинок тягне на смертну кару, адже Клен повівся так у бою. Проте Мамай, бачте, по-своєму мислить. Софію годилося б вислати звідси. Але ж куди її саму? Тільки разом із нами. Ось і чекатимемо, поки в швачки переведуть.

Більше нічого не сказала: почули, як Софія верталася.

Не стрималися