Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Я не збирався терпіти далі.

Обійшовши Данила, згріб Дороша за комір. Дивно — він не припинив реготу. Різким ударом у живіт я змусив його зігнутися навпіл, при цьому не даючи впасти. Аж тепер він захлинувся, сміх перетворився на хрипкий кашель. Тоді я вдарив удруге, розбиваючи писок і витерши закривавлений від розтовченого носа кулак об його кітель. Усе відбувалося під вальсові ритми, і я, розтиснувши руку й дозволивши Дорошу спертись об стіну, зняв голку з платівки. Аж тепер упізнав патефон.

— У Дарини своєї забрав. Чи сама подарувала на новосілля?

— Яке твоє собаче діло, — процідив Дорош, проводячи рукавом по розбитому лиці. — Чомусь мене не дивує ваша поява. Я навіть чекав. Не повірите.

У запалій тиші я хлюпнув у кухоль порцію горілки, підніс. Він знову коротко реготнув, різко вибив посудину з моєї руки. Провів долонею по йоржику коротко стриженого волосся.

— Не треба мені для хоробрості. Я давно помер. Ще тоді, коли ви набралися нахабства й напали на тюремний конвой. Хочете про щось говорити зі мною? — Дорош став рівно, міцніше вперся ногами. — Червоний, ти ж прийшов убити мене. Ти давно цього хотів. Так давай. Тільки відразу, без нікому не потрібних розмов. Ти не піп, я сповідуватися не збираюся. Ані тобі, ані комусь іще. Нам нема, про що говорити.

— Є, — нарешті озвався Данило. — Чому ти зрадив, знаю. Куди втік — бачу, хоча б ось по твоєму однострою. Маєш ранг, дослужився. Одне хочу почути. Зенко. За що? Він ловив колись кожне твоє слово.

— А за те саме! — огризнувся Дорош. — Знаєш, я б пожалів його. Як тебе, Мироне, коли просив не йти сюди в записці. Ти взагалі теля, від тебе зла найменше. Зенко — інше. Я справді залучив його до справи. Ми багато говорили, він умів слухати й корився, навіть не маючи сумнівів, чи правильно робить. Коли хлопці переказали — Зенко у місті, знає, що я тут, і шукає зустрічі, я вирішив: він не сам, ви десь поруч, це пастка. Тільки не помилився в ньому: сам прийшов. Справді поговорити, по старій пам’яті.

— Про що з тобою балакати...

— Та про стару пам’ять, гори вона вогнем! — Дорош тупнув ногою. — Я прибув готувати ґрунт для повстання. Не такого, як усі ваші, — нашого, справжнього, українського. Добирав людей, готових слухати й вірити тому, у що повірив я. Совіти — не вороги. Україна — там, а не тут, як я казав раніше, тільки ви не хотіли чути. Комуністи будують школи, видають газети й книги нашою мовою. Я ходив до театру в Києві, преміювали квитком на виставу. «Украдене щастя» Франка — українською! Амвросій Бучма в головній ролі — який блискучий актор! І він не один! Фільми, книги, пісні — усе наше, розумієте? Де ви тут, за ляхів, бачили й чули таке? Радянська влада принесла сюди волю та мир!

— А ще в тюрмі щодня розстрілюють. Мирних людей, — кинув Червоний. — Ти ж звідти зараз прибув, мабуть, товаришу.

— Хіба ви сюди прийшли нагородити мене медаллю? — вишкірився Дорош. — Чим ви кращі за мене чи когось іншого, хто нищить своїх ворогів? Ми хотіли революції? Ми її маємо. І так, вона прийшла на багнетах. Але це наші багнети, Червоний, наші! Мій начальник, капітан Василь Негода, родом із Харкова. Робітником починав, пройшов війну, був поранений, коли ганяв Махна по степах. Хіба Харків — не Україна? Ось!

— Баки забиває, — мовив я.

— Хай говорить, — сказав Данило. — Я ще про Зенка не почув до кінця.

— Він сам винен!

— У чому? Що ти його вбив?

— Зробив мені послугу. — Дорош задихав частіше, тепер говорив уривками. — Вирішив дати шанс, так і сказав. Бачте, по старій пам’яті. Не забув, як поважав мене колись. Ти, каже мені, помилку зробив, так не роби більшої. Даю тобі, каже, часу до ранку, аби забратися з миром геть. Інакше все розкаже тобі, Червоний. Він дав мені шанс! — гаркнув раптом. — Цей нікчема в окулярах, якому я свого часу дав шанс кимось відчути себе в цьому житті! Кимось важливим, значити щось для самого себе! Та хай би в писок плюнув, ніж таке!

— А тобі чесніше було застрелити Зенка, ніж штовхати з кручі.

— Мовчав би краще про чесність! Знаєш, Червоний, навіть не через тебе все. Тобою теж крутили й грали, мов циган сонцем. Послухаєш іще? — Він перевів дух. — Я після виступу пана Калюжного поміняв своє до нього ставлення. Навіть вирішив прийти ось сюди, у цю квартиру, поговорити з ним. Знайшов привід, приніс книжки, які він залишив на катедрі в ліцеї. І ось тут, — тицьнув на комод, — побачив цікаву знимку. Наш Калюжний, тільки молодший, в офіцерській формі. Поруч — ваш Ворон, теж молодший, так само в однострої. Вони служили разом! І обоє вдавали, що не знають один одного! Ворон невипадково тоді з’явився! Нас вели на повідку, мов цуценят мокроносих!

Я теж глянув на тепер уже порожній комод.

Пригадалося — Калюжний устиг покласти одне з фото лицем донизу.

Ми не мали побачити того, що випадково потрапило на очі Дорошу.

— Я не люблю, коли мною користаються отак, утемну, без моєї згоди!

— А Дарина?

— Що — Дарина? Вона дуже вчасно направила мене на істинний шлях. Її цікавили Ворон із Калюжним. Ти, Червоний, трошки дрібніший, але все одно до купи підходив. Вона легко погодилася вивести з гри тебе, Мироне. Бо ти нікому, розумієш, нікому, крім мене, ніколи цікавий не був! Я подумати не міг, що вона й мене зрадить!

— Тому прихистила тебе ось тепер? Провину відчувала?

— Мені до сраки, що вона там собі відчувала! Я прийшов і виставив рахунок!

— Зенку — теж?

— Як і тобі! Ну, все почули? Чорт, усе ж змусили сповідатися...

Зараз не згадаю, хто з нас перший угадав його стрімкий рух — Данило чи я. Бо Дорош справді взявся забивати баки. І коли накрутив пружину, спритним жестом рвонув пістолет із кобури, яку під час істеричної розмови встиг-таки непомітно розстебнути.

Тренували його добре.

Нас — не гірше.