Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Так минула коротка серпнева ніч.

Щойно сонце почало сходити, ми зібралися й пішли геть.

Як буде з Дариною — уже не важливо. Вона ховала в себе Дороша, тож навряд чи піде до таємної поліції доповідати про наш нічний візит. Забагато доведеться пояснювати, то не на її користь. Відтак заховане біля замкової гори тіло Зенка варто належним чином поховати. Лиш потому йти з міста, перечекати: Дорош пригальмував наше завдання, хоч навряд чи того хотів.

Повернулися назад уже за два тижні.

Як війна почалася.

Хто знав, що, аби не війна, ми навряд чи змогли б зустріти Дороша так скоро.

І востаннє.

28

Уже в перші дні вересня Кременець бомбили.

Налякані люди похапцем збирали найпотрібніші речі, наввипередки наймали візників, вантажилися та їхали, хто куди. Більшість самі не знали, чи далеко втечуть від війни, на яку чекали — і все одно вона спалахнула раптово. Частина містян їхала в села, де чи не кожен мав родичів, уважаючи: що далі від міста, що глухіше село, то більше шансів пересидіти погані часи. Ми з Данилом тими днями вешталися вулицями, придивляючись та дослухаючись, і багато разів чули: польське військо сильне, біля західних кордонів запеклі бої з німцями, республіка має союзників у Європі, передусім — Англію з Францією. Держави впливові, неодмінно заступляться, Гітлеру вкажуть на його місце й нарешті дадуть прочухана.

За короткий час той Кременець, до якого ми звикли, змінився раз і назавжди. Вулиці запрудили улани. Через місто регулярно проїздили автомобільні кортежі, з гуркотом вриваючись у зазвичай мирні провінційні пасторалі. З’явився потужний гарнізон, почалася загальна мобілізація, й до війська записувалися не лише поляки, а й чоловіки-українці. Почасти дехто з них виконував таємний наказ нашої військової референтури: йти в армію, аби отримати зброю та в потрібний момент почати повстання.

Ліцей закрили для студентів. Тепер тут розмістили кілька міністерств, евакуйованих із Варшави, та дипломатичні місії. Чиновників, що нахлинули до Кременця, раніше до таких навал не пристосованого, розміщали в готелях та інших помешканнях із великою кількістю кімнат. Забракло ліжок, для державних службовців терміново ладнали матраци, набиваючи свіжою соломою. Міським базаром гуляли чутки, що дуже скоро столицею республіки стане Кременець, адже Варшаву доведеться здати, хай тимчасово. Про війну й політику тепер говорили всі й усюди. І найчастіше та впевненіше — про те, що за Збручем маємо не союзника, але нейтральну до війни державу, Радянський Союз. У спину не вдарять, навпаки, ще трохи — почнуть підтримувати.

З якою б упевненістю все не говорилося, ми відчували — Польща хитається. Навіть якщо політики роблять ту справу, про яку ячать базарні торговки, за кілька місяців збройний конфлікт не владнається. Союзні держави ще подумають, перш ніж устряти в війну. А поки вони зважуються, ми маємо скористатися шансом. Українське повстання вже стало неминучим, і нашим завданням було далі готувати арсенали, аби за сигналом почати захоплювати довколишні села, озброювати народ, гнати геть поляків, проголошувати свою владу та йти на міста.

Перші вересневі тижні видалися вдалими: Червоний провів дві блискучі операції, ми захопили два військових склади, вивезли зброю до лісу. Поліції на нас не вистачало, тож довелося задіяти військо. З уланів формувалися каральні загони, й нашій групі довелося кілька разів стикатися з ними у відкритих боях, боронячи села. Тепер польська армія, хотіла вона того чи ні, мусила відкрити ще й другий фронт, уже всередині країни, на своїх «кресах всхудніх».

Це послаблювало поляків.

Ми всі хотіли в то вірити.

Аж поки одного вересневого ранку на села з неба не посипалися листівки. Писані українською мовою, вони закликали народ виступати проти польських панів. А вже за два дні військові й чиновники панічно тікали з Кременця, не знаючи, у який бік. Бо на заході армію тиснули німці, а зі сходу, з-за Збруча, заходила Червона Армія.

Визволителі.

Так вони називали себе.

Червоний тоді не знаходив собі місця. Від нього аж іскрило в різні боки. Він не міг стояти чи сидіти спокійно бодай кілька хвилин. Ним тіпало, почали смикатися повіки, Данило нагадував зачиненого в маленькій клітці дикого лева. Причина — отриманий від Крайової референтури наказ негайно згорнути підготовку до повстання. Совітів тут не чекали, принаймні — в цей момент. Поляки принишкли, але їх наразі не чіпали, зате наша партизанка[20] за короткий час мала з ними не одну сутичку.

Що показало — сили не рівні.

Червоному ж кортіло діяти. Він рвався до бою й навіть готовий був безглуздо загинути, аби не мовчки й терпляче дивитися на все. Утім, свербіло йому недовго. Данило все ж був розважливою та притомною людиною. Мислив тверезо, притлумив емоції, реально оцінив обстановку.

І нарешті прийняв для себе наказ командування.

Замість активувати бойові дії ми тепер мали наказ формувати підпілля, пускати в містах глибоке коріння й знову чекати слушної нагоди. Ось так укотре опинилися в Кременці, тепер уже зайнятому більшовицьким військом.

Пам’ятаю ранок пізнього вересня, коли ми з Данилом, перевдягнені звичайними містянами, стояли в натовпі й дивилися на армійську колону, що проходила центральною вулицею. Попереду — кавалерія, за кіннотниками йшла піхота. З її появою все довкола занурилося в незнаний дотепер сморід. Містяни мали з чим порівняти, адже зовсім недавно Кременець переповнювала інша армія. Проте польська піхота й улани так не смерділи. Вони взагалі мали вигляд навіть дуже й дуже представницький, як військо справді великої держави — чи такої, якою Польща хотіла себе бачити весь недовгий час існування Другої Республіки. Ці ж вояки відгонили давно не митим тілом, були неголеними, у довгих брудних шинелях, із чудернацькими гостроверхими шапками на головах, на ногах — запорошені, подерті черевики з потріпаними обмотками, накрученими до колін. Деякі з них несли рушниці на мотузках замість ременів.

Це були не переможці й визволителі.

Мені радянське військо нагадало збиту в колону по двоє зграю волоцюг.

На підтвердження тому вже на другий день розквартировані в Кременці солдати почали грабувати крамниці, передусім — єврейські. Кондитерська Нахмановича постраждала одна з перших, і ми з Червоним бачили, як кілька вояків, п’яних уже з ранку, гнали вулицею перелякану Дарину Тиктор. Чим