Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
Таки не було.
Розібране ліжко, на ньому — дві подушки й нікого. Прочинена кватирка — та вікно закрите щільно, ще й фіранки зсунуті. Знайшовши вимикач, я повернув його, швидко зазирнув до меншої кімнати, потому — на маленьку кухоньку, нарешті — у ванну. Там знайшов, що хотів. Узяв, повернувся до спальні, показав Червоному.
— Ось. Чоловіча бритва.
— Вернеться. — Данило пустив Дарину, підштовхнув до ліжка. — Ти чекала. Де він?
— Хто?
На Дарині був лише білий, легкий, майже прозорий халатик, з-під якого визирала коротка мереживна сорочка. Спершу вона запахнула халат на пишних грудях, та вже наступної миті передумала, дозволила нам дивитися на свою природну красу. Розпатлане волосся легким чарівним жестом розкинула по плечах, обсмикнула й трохи натягнула халат на стегнах. У всьому, від постави до погляду, читався виклик — і зовсім не відчувалося страху.
— Ти знаєш нас.
Червоний хотів її вдарити, стримував себе з останніх сил. Я бачив це, і хоч сам навряд чи став би бити жінку, та заважати йому не збирався. Дарина теж прочитала намір, вона мала чималий досвід із чоловіками. І не сахнулася, навпаки — ступила ближче, майже впритул, випнула груди, провокуючи. Вона переграла: Данило зробив крок назад.
— Тебе знаю найкраще. Хоч отак, близько, бачу вперше, — сказала Дарина, потім кивнула в мій бік. — Мирон. Він хотів повернути його.
— Кого? — вичавив я.
— Тебе. — Вона говорила, не зводячи очей із Червоного. — Вас із Зеноном. Так і казав постійно, як напивався: поверну хлопців собі.
— Напивався?
— Без того ніяк. — Зараз у її словах бриніли звинувачення. — Насправді Юрко сильний. Сильніший за вас усіх разом, навіть із тим вашим Вороном. Його сила в мудрості. Так, у мудрості. Дорош не хотів воювати, стріляти на вулицях, убивати людей. Мав плани йти в політику. Листівки — початок, бо вони змушують людей думати: ось є така проблема, існує складна ситуація. Треба не стріляти, а домовлятися. Задля того придумана політика. А ти, Червоний, забрав у нього все. Зруйнував плани, знищив мрію, переманив друзів. Юрко не годен був того терпіти. Він міг лишатися собою справжнім лише тут, — Дарина показала пальцем, — ось на цьому ліжку.
— Ти знайшла не сильнішого серед нас, — сказав Червоний. — Дорош був слабкою ланкою. Не знаю, чи він мудрий. Але я дурний, не помітив того.
— А якби помітив? От справді — якби помітив? Шепнув би вашому ватажкові Ворону. Той вирішив: Юрко забагато знає, ще й слабкий, бо його образили, відсунули набік. І маєш наказ вбити його, так? — Данило мовчав, і Дарина заводилася дедалі більше. — Вигнати з гурту вже не можна. Іншого виходу, ніж ліквідація, подібні до Ворона люди не знають. А ти коришся йому, тож повинен виконати. Натиснути на спуск, ударити ножем, задушити — що?
— Дорош убив Зенка Лісовського без жодного наказу, — промовив Червоний глухо.
— Ні, ти не крути! — Тепер Дарина наступала. — Виконав би наказ — чи попередив товариша? Нехай би тікав геть, а ти доповідаєш старшому, що все зроблено. Як би ти діяв? Твій вибір, ну?!
— Я не діставав такого наказу.
Зараз Червоний уже мимоволі виправдовувався, а я починав ясно розуміти, як саме Дарина обробляла Дороша. Розмова поверталася проти Данила, він уже починав програвати, і я не був певен, що він те помічає. І зробив не очікувану від себе річ.
Відсунув Червоного плечем.
Виштовхнув його з-під погляду Дарини.
Коротко замахнувся.
Відважив їй ляпаса. А як щока запалала й Дарина, зойкнувши, схопилася за неї — ляснув знову, по іншій, лунко, навмисне завдаючи болю. Вона закрила лице вже обома руками, раптом опустила плечі, навіть зменшилася на очах. Поточилася, відступила, сіла на ліжко. Потім упала, заховавши обличчя в подушки.
Запала тиша.
Тепер я мав нагоду трохи роздивитися. Крім ліжка, невеличкого круглого столика в кутку й двох стільців із вигнутими спинками тут стояв великий старий добротний комод із трьома шухлядами. На ньому примостився новенький патефон, поруч — чималий стос платівок. Я не аж так добре знався на музиці, та все ж підійшов, переглянув. Переважно джаз, польський та американський, кілька французьких та англійських конвертів. Уявив, як Дарина заводить патефон, запускає музику й вони з Дорошем удвох танцюють тут при свічці, закривши фіранкою вікно.
— Коли він прийде? — повторив Червоний, уже остаточно опанувавши себе. — Ти чекала. Спитала, чи він прийшов.
— Не знаю. — Дарина говорила, далі лежачи лицем у подушці. — Він пішов, нічого не сказавши. Так було щоразу. Думала — все, та він повертався.
— Ми почекаємо тут. Ану як знову постукає.
— Скільки завгодно. Але мені дайте спокій. Слова до вас більше не скажу.
— Дуже нам треба твої слова. Почули, що хотіли. Хоча... — Червоний ступив ближче. — Чому? Чим ляхи взяли тебе? Як у тебе вийшло з Дорошем — розумію. З тобою що не так?
Дарина повернула голову, затим сіла, поправила волосся. Схоже, вона заспокоїлася. Напевне переконалася: убивати її ми не маємо наміру. Та в нас і справді думки не було зводити рахунки з нею.
— Можу пояснити. Тільки не хочу. Не зрозумієте й не почуєте.
— Спробуємо.
— Ні. — Вона хитнула головою. — Є влада, хлопчики. Вона має бути. Ви теж воюєте за владу, хай інакшу. Міняєте одну владу на іншу. З тим, аби в разі перемоги служити їй, горя не знаючи. А є довкола вас ті, кого нинішня влада влаштовує. Бо влада, хлопчики, це порядок. Коли порядок, можна щось собі в житті планувати. Порядок — шлях до здійснення мрій. У мене, як у кожної людини, такі мрії є... По очах бачу: нічого не пояснила.
Данило промовчав. Я теж, бо не мав, що сказати.
— Утомили мене гонитви за порожніми мріями.
З тим Дарина повернулася спиною й завмерла. Чи засинала, чи лежала просто так,
