Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Коли це сталося? — спитав Данило. — Як тебе арештували?

— Ні. У тому-то й річ. Я вирахував, та й слідчий обмовився: уже після вашої акції в Бережанах.

Червоний поволі відхилився до стіни, легенько стукнувся об неї потилицею. Заплющив очі, посидів так трохи. Мовив, не піднімаючи повік:

— Дарина — провокатор дефензиви. Вона обробила Дороша. Аби він не мав ще й особистого проти мене та Ворона, навряд би щось у неї вийшло.

Мене смикнуло, ніби струм пройшов крізь тіло.

— Хлопаки, коли ми її вперше побачили? Забули? Зенку, пам’ятаєш?

— Мироне, я цю панну вперше побачив, коли мені було років сім.

— Ну тебе! — Я смикнув Червоного за рукав. — Чуєш? Тоді, в ресторані, коли ти побився з ляхами! Вона дивилася на наш гурт! Їла очима! Чорт, я лиш тепер усе складаю докупи! Ми почали клеїти листівки — й дефензива взялася випасати нас!

— Хочеш сказати, весь час ми діяли під наглядом таємної поліції? — Зенко говорив зі скепсисом. — Нам дозволяли все, що ми робили, до певної межі? А потім схопили мене одного? Чому всю групу не накрили, в майстерні Ворона, з Червоним разом?

— Чекайте. — Данило розплющив очі. — Не складається, Зенко правий. Думаю, його справді вирахували самого, за листівками. І Дарина, хай вона провокаторша, тут ні до чого. Її завданням могла бути студентська молодь, причому — саме наша, українська. Її цікавили групи, подібні до нашої. Увагу звернула, коли мене ще з вами не було. Далі, міркую собі, її зосередили на тому, аби вирахувати можливі контакти, котрі в перспективі привели б до мене. — Він знову подався вперед. — Хто друкував і клеїв листівки, її не цікавило. Надто дрібно для такого агента. Вона стала коханкою Дороша, бо він дозволив знайти в себе слабке місце. Пам’ятаєте, він же втік після атентату? Заліг до Дарини своєї, не інакше. І вивалив їй усе, пожалівся тій, яка пожаліла.

— Не все, — похмуро буркнув я. — Чули? Дорош мене не згадав ніде. На зустріч до Калюжного так само просив не приходити. Знав усе — й пожалів, так видається.

— Бо не мав рахунків ані до тебе, ані до Зенона, — відрізав Червоний. — Що зробив йому Калюжний, так само неясно. Він же недарма готував провокацію в нього на квартирі. Так чи інакше пана регента... чи хто він там... Словом, за будь-якого розвитку подій його б арештували.

— Пожалів. — Я сплюнув. — Нічого. Я його не пожалію, коли знайду.

— Де знайдеш. На тому світі хіба. Своє отримав там, на місці. — Данило кивнув у той бік, звідки ми прийшли. — Бач, списала його коханка. Скористалася — й до побачення.

Ми б іще говорили, та враз до кімнати зайшов Калюжний.

Спирався на іншу, уже спеціально вистругану палицю. Трохи дав лад пальту, з-під нього виглядав старий, але чистий светр, замість черевиків — новенькі добротні чоботи. Не змовляючись, ми замовкли. Якщо Калюжний помітив це — не зважав. Наблизився, присів на підлогу ближче до Червоного. Простягнув паруючий кухоль, який приніс із собою, сказав:

— Отак на привалі, в лісі, сиділи з Юльком Кравчуком. У нього сухар лишився. У мене — половина. Наламали малини. Гілок, листя. Заварили в казанку, сьорбали по черзі. Нічого смачнішого відтоді не пив. Тримай.

Червоний вагався недовго: узяв кухоль, обпікаючи пальці, зробив ковток, поставив його на теплу грубу.

— Поговорити треба.

— Слухаю.

— Удвох.

Червоний похитав головою.

— Усе одно я хлопцям передам нашу розмову. Для чого? У мене від них нема секретів. А друг Мирон — той узагалі вас урятував.

— Нас.

— Тим більше. Або при всіх балакаємо, або...

Калюжний зупинив його жестом, обвів кожного поглядом.

— Знав, що саме таке почую. Гаразд. Чекаєте від мене пояснень — правильно робите. Отже, я належу до відділу зовнішньої розвідки[18] Організації. Мав завдання закріпитися в Кременці, здобути повну довіру польської влади, вивчати обстановку. Цієї весни дістав наказ шукати серед української студентської молоді тих, кого можна рекрутувати до бойової референтури й роботи в збройному підпіллі. Не ображайтеся, але в моє поле зору ваш гурт потрапив досить скоро.

— Коли так, мусили зголоситися до нас раніше, — процідив Червоний. — Усе могло бути інакше.

— До вас — значить, до Дороша також.

— Але ніхто не вирахував у ньому зрадника. — Данило вперто правив своє.

— Ворон мав сумнів щодо нього. Як бачимо, не без підстав.

— То ви знали Ворона? — стрепенувся Червоний.

— Це мій старшина. Воювали разом, в одному підрозділі. Разом змушені були перейти Збруч і скласти зброю.

— Як його насправді звати? — вирвалося в мене.

— Запам’ятайте його Вороном, — м’яко мовив Калюжний. — Обставини всередині Організації останнім часом склалися так, що зв’язковим до мене мав прийти той, кого я знаю без пароля. І кому довірятиму беззаперечно. Я викликав старшину, аби він узяв вас під опіку й забрав із міста для вишколу. Він же приніс мені звістку про смерть Юліана.

— Чекайте. — Данило взяв кухоль, зробив ще один ковток, стиснув боки долонями, ніби відігрівав їх. — Ви розвідник. Але тоді, в ораторіумі, раптом усе перекреслили. Почали протест, фактично звели нанівець усю свою працю. Бо пішли з ліцею, потрапили під нагляд таємної поліції. Хіба не знали, що так буде?

— Знав. Та все одно збирався згортати діяльність, виходити разом із вами. Тобто не спільно, в один час. І ти правий, Даниле. Уваги пана Плучека мені зовсім не треба було. Тільки ж ви прискорили події. І не лишили мені вибору.

— Ми? — Червоний ледь не впустив кухля.

— Своїми листівками. Коли поліція того дня наскочила до ліцею й вирішила затримати всіх ліцеїстів-українців, я зрозумів: зараз почнеться тиск, до якого жоден із вас не готовий. Крім того, панове, я теж жива людина. Новина про загибель бойового побратима вдарила по голові. Хотілося щось зробити, уже забракло сили тримати все в собі. Так, не стримався. Але ж відразу зрозумів: коли вже так, нехай поліція переведе увагу на мою персону. Ви ж тимчасово відійдете для них на другий план, тож довший час будете в безпеці. Хто знав, що ти, Даниле, захочеш видертись на дах! Поламав мені всі розрахунки, бо твоїх друзів почали смикати на