Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Невдаха потрапив у світло фар чорного легковика.

Машина почала гудіти, щойно побачила перешкоду. Селянин розгубився. Заметушився ще сильніше. Авто загальмувало метрів за п’ять від воза, і звідти, хряпнувши дверцятами, вибіг розлючений чоловік у цивільному. Агенти дефензиви, ніби змовившись, носили пальта й крислаті капелюхи однакового фасону. За своєрідною уніформою втаємничені могли вирізнити їх у натовпі, що суперечило самому поняттю «таємна поліція». Обурений посунув на винуватця, щось вигукуючи на ходу. Той зіщулився, готуючись до удару, й при цьому виправдовувався, тицяючи то на коня, то на колесо.

Тюремний фургон, що їхав слідом, зупинився майже точно там, де мусив.

Тримав дистанцію між собою й головним автомобілем.

Укляк навпроти кам’яниці, за якою причаївся я. Навіть проїхав трошки вперед, лишивши її позад себе під кутом градусів сорок п’ять.

І чекати вже не було часу.

Увагою тих, хто в салоні автівки, й тих, хто сидів у кузові фургона, заволодів прикрий інцидент. Позад себе ніхто не дивився. Я витягнув чеку, як учив Ворон, відштовхнувся від бровки хідника й рвонув через вулицю. Підбігши до фургона, нахилився й навіть не жбурнув — закотив гранату під фургон, аби ближче до кабіни. Сам же, тепер не криючись, добіг до протилежного боку вулиці, кинувся до найближчої стіни.

Вибух!

Працюючи з бомбою вперше в житті, зробив усе правильно, бо дуже того прагнув. Кабіну підкинуло знизу, фургон труснуло. Брязнули віконні шиби, якась навіть вилетіла, на мене посипалося скло.

Перекреслюючи будь-які можливості для відступу, я відскочив, повернувся в русі.

Далі дивуючись власній вправності, витягнув револьвера, виставив дуло вперед.

Але в той самий час до справи взявся колишній старшина петлюрівської армії.

Ворон, перевтілившись із незграби-селянина в зграбного вояка, уже тримав по револьверу в кожній руці. Першим пострілом збив агента, щойно той схарапуджено сахнувся на гучний звук. Пальнув у спину, де даючи найменшого шансу прийняти бій та героїчно загинути. Наступні постріли зрешетили лобове скло автівки — провідник наступав, стріляючи відразу з двох рук, ще й підбадьорюючи себе голосним криком. Мабуть, так волали прадавні воїни, намірившись налякати ворога вже перед самим герцем.

З автомобіля не вистрибнув — вивалився ще один чоловік. Зі свого місця позад фургона я міг бачити його освітленим і відразу впізнав старшого агента Тадеуша Плучека. Він сидів позаду і, схоже, лишився єдиним неушкодженим. Стріляти почав відразу, просто з землі, лежачи, й таки відігнав кулями Ворона далі від легковика. Не знаючи, чи правильно роблю, без упевненості, що влучу, я скинув револьвер напереваги й двічі натиснув спуск. Руку рвонуло, кулі пішли, хто куди, та свою справу зробили: Плучек побачив ще одного ворога ззаду. Вправно перекотився, міняючи позицію й виходячи з лінії вогню. На допомогу з кузова фургона вже вибрався поліціянт, я ступив набік, направив на нього дуло й знову стрельнув. Цього разу руку втримав, та й ціль була ближче: поліціянта раптом розвернуло вбік. Утримався на ногах, бо налетів спиною на фургон.

Але Ворон уже перебіг під прикриттям легковика вперед, висунувся з-за машини.

Плучека розстріляв, коли той лиш почав ставати на ноги.

Утративши до нього інтерес, Ворон чорною тінню перетнув вулицю. У кого смальнув на бігу, я не побачив. Провідник виринув біля мене вже з-за фургона, грюкнув руків’ям по стінці. Звідти вже барабанили, він зупинився, примірився, двічі вистрілив у замок.

Розчахнулися двері.

Червоний і Калюжний, обоє — в кайданках, зістрибнули на сніг. Обоє відразу потягнули Зенка, йому важко було рухатися самому. Я миттю кинувся помагати, але Червоний крикнув:

— Ключі! Ключі! — й показав у надра фургона.

Я довго не думав — заскочив усередину. Там, на брудній підлозі, стогнав поліційний наглядач. Інший мертво лежав у кутку, розкинувши ноги. Уже згодом я дізнався: щойно ззовні вибухнуло, Червоний кинувся на того, хто сидів ближче, перехопив скутими руками за горло, повалив на себе й почав душити з усієї сили, ніби це було останнє, що робив у житті. Калюжний і Зенко валили другого, як могли, й Зенко сильно дістав по голові. Його без того багато били, тож зомлів. Але Калюжний, як зміг, довершив справу.

Офіцери колишніми не бувають.

В’язка ключів теліпалася на поясі ледь живого. Я зірвав її, кинув Ворону. Провідник не зміг зловити, та підняв уже з землі. Першим звільнив Данила, той відразу підібрав зі снігу револьвер підстреленого мною поліціянта. Коли настала черга Калюжного, замок, наче на зло, заїло. Ворон сіпав ключа, лаявся на всю вулицю, і, мабуть, лайка спрацювала змазкою: ці кайданки теж злетіли.

Але в цей момент новий звук порушив хистку тишу цього засніженого грудневого ранку.

Тривожні сирени.

— Дідько! — вигукнув Ворон.

Цього він боявся найбільше. Слабке місце нашого зухвалого плану — машина й фургон мали віддалитися від в’язниці лише на дві вулиці, до того ж невеликі. Звуки бою неодмінно почують там, сторожа заб’є на сполох. Часу на відхід лишиться дуже мало. До того ж нас затримував Зенко. Він хоч міг іти сам, та не швидко, бо погано стояв на ногах. Ключ у замку його кайданків теж не крутився, заїв, і провідник звелів:

— Беріть його! Тягніть, ну!

Калюжний негайно схопив Зенка під зігнуту правицю. Поруч стовбичив я і машинально підхопив під ліву, при цьому примудрившись не випустити зброю. Не змовляючись, ми побігли. Зенон намагався перебирати ногами, але вони збивалися, більше волочилися, до того ж дивом не злетіли окуляри.

Перебігти вулицю. Там — за ріг, далі — в браму, звідти — закружляти й забігти під гору в чагарі.

Поліційна машина виринула, щойно ми троє здолали половину ніби такого короткого шляху.

Червоний і Ворон ще стояли біля розкритого фургона. Опинившись у світлі потужних фар, провідник присів, проте не вислизнув — навпаки, завмер, кинувши один із револьверів на сніг і сягнувши вільною рукою в кишеню сільського кожушка. Червоний ступив до нього, та Ворон, не дивлячись у його бік, гаркнув, аж луна пішла вулицею:

— ГЕТЬ! ЦЕ НАКАЗ!

Данило все одно вагався, і Ворон тепер зиркнув на нього. Що побачив Червоний у його очах, ще й у темряві, — хтозна. Зі свого місця мені було не видно, та й не до того, займався іншим. Але подіяло: Червоний відступив, прикриваючи нас, стріляючи на ходу.

Ворон уже метав другу, останню