Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Уже коли все скінчилося, я все одно думав, чому Данило тоді не сперечався з людиною, якій не довіряв остаточно. Близькою до істини вважаю таку відповідь: Червоний за натурою своєю не вмів довго чекати. Приборкати, укоськати бурю всередині себе не міг, та й не надто хотів. Діяти, навіть якщо це означало рух назустріч небезпеці, було стрижнем його характеру. До всього додалася певна практичність: інші ідеї все одно не народжувалися й навряд чи з’явилися б протягом найближчої доби.

Ось чому Данило Червоний пристав на пропозицію Мар’яна Калюжного.

23

Карту Ворон мав.

Названий Калюжним хутір виявився не таким уже й далеким. За розрахунками Червоного, він лежав на відстані одного нічного переходу. Уночі мороз міцнішав, але вдень висуватися ніхто не збирався. До того ж холод мав один плюс — змушував пересуватися швидше навіть тих, хто в своїх можливостях рухатися був на певний час обмежений. До честі Зенка, він знайшов у собі сили й ішов уже без сторонньої допомоги, хоч повільніше, ніж того вимагала ситуація. Калюжний, щойно дісталися лісу, відшукав собі замашну палицю й перетворив на ковіньку.

До хутора вийшли, тільки-но ранок почав сіріти.

Вікна не світилися, й тут нічого підозрілого: люди ще спали. Насторожило інше — подвір’я теж було тихим, не живим, жодних натяків на господарство. Бодай корова й кінь могли бути, не кажучи вже про незмінного в кожному сільському дворі собаку.

Червоний звелів Калюжному й Зенку лишатися за деревами. Трохи подумавши, не звелів — попросив колишнього регента віддати револьвер. Той знизав плечима, підкорився, а Зенон, не чекаючи наказу, витягнув свій.

— Не довіряєте все одно, — зітхнув Калюжний. — Може, так треба. Юліан служив у розвідці, повівся б так само.

— Заходи безпеки, — прозвучало, мовби Данило виправдовується.

— Проти нічого не маю. Дієте, як має бути.

Червоний зосередився на хуторі. Звелів мені заходити з правого боку. Сам узяв ліворуч, короткими перебіжками рушив до огорожі. Дісталися майже одночасно. Я переліз, добіг до стіни, посунув уздовж неї в бік двору. Виступивши з-під прикриття, угледів Данила: він стояв розгублений біля хати й крутив головою.

Я й сам усе зрозумів.

Ані птиці, ані худоби.

Старе, минулорічне, пріле сіно в стодолі.

Якщо тут хтось жив — залишили хутір не пізніше цієї весни.

Калюжний міг не знати про це. Зрештою, нема різниці, є тут люди чи нема. Місце здавалося тихим, безпечним, цілком годилося для укриття на кілька наступних днів. Не мали, що їсти, але в нашому становищі то не найгірше.

Думки ще крутилися в моїй голові, а двері вже прочинялися.

На ґанок став чоловік років під тридцять у розстебнутому кожушку, вдягненому на теплий светр. Холоші ватяних штанів накривали халяви чобіт. Руки стискали націлений у наш бік карабін.

— Не треба, — викашляв чоловік, вловивши рух Червоного. — Опусти.

Він не сказав кинути, та й говорив досить приязно, мов до старих друзів.

Оговтатися й щось вирішити ми не встигли: за ним із хати вийшло ще двоє озброєних карабінами. А з боку лісу вже гукали: троє інших конвоювали Зенка з Калюжним. Далі ми здивувалися ще більше.

Чоловік у светрі опустив зброю, потім передав її найближчому до себе товаришеві. Зіскочив із ґанку, втративши до нас із Червоним усякий інтерес. Спершу пішов, потім — побіг назустріч Калюжному. Той пожбурив саморобну палицю.

І ось вони вже обіймалися.

24

Вони назвали себе «вовками».

Згодом ми дізналися: бойовий відділ, до якого нас вивів Калюжний, був такий не один. «Вовками» називали себе партизани, що діяли в різних місцевостях, але координувалися з єдиного центру — Військової референтури[17]. Але то потім. Того дня ми всі троє відчували себе зрадженими Калюжним так само, як Дорошем. Ми із Зенком, за прикладом Червоного, не говорили до партизанів, хоча харчі й медичну допомогу від них прийняли — у тому потребу відчували.

Розмістилися біля теплої груби в давно залишеній хаті. Калюжний із командиром «вовків», який назвався Сіромою, пішли до лісу на розмову. Зброю нам залишили, не стерегли. Партизани відчули наш настрій, із розмовами не чіплялися, перестали звертати на нас увагу, займаючись своїми справами. Тож, вибравши момент, Зенон промовив:

— Карайте, хлопці. Або зараз ви, або я цьому Сіромі...

— Чого це ти? — здивувався я.

— Через мене все. Я мав попередити... Про Юрка... Дороша.

— Попередити? — стрепенувся Червоний.

— Пам’ятаєте дівчину в ресторані? Дорош ще очима її мацав, так сподобав. Дарина Тиктор, моя сусідка, з кондитерської Нахмановича. Я ще попереджав — не по зубах така панна йому.

— Не знаю ніякої Дарини, — буркнув Данило.

— Ти й не можеш знати. Ми ж не були тоді в одному товаристві. Знаю, за кого він говорить, — мовив я, тоді повернувся до Зенка: — Що з тією Дариною?

— Вона з Дорошем гуляла. Я бачив сам кілька разів.

Пригадалося враз — його сусіди натякали на кондитерську, радили шукати Дороша там. Я ще сприйняв це як жарт.

— Хай би собі гуляла. Помилився ти в припущеннях. Зрадник виявився ще й спритником-гульвісою.

— Я мав попередити вас, що Юрко... Дорош мав із Дариною стосунки. Серйозні. Вони той... ночували... У неї. Я застав якось, як рано виходили разом із її будинку.

— Хлопці з дівчатами іноді так роблять. — Я вкотре товсто пожартував. — Чи в містах про таке не знають?

— Помовч, — різко перервав Данило. — Вони коханцями були, Дорош приховував. Його право. До чого ведеш, Зенку?

— Він сам просив мене ні пари з вуст. Збліднув, як побачив мене тоді. Злякався, справді перепудився. Дарина ще при мені почала його заспокоювати. А його, знаєте, ніби за чимось ганебним застукали.

— Ще ближче до справи, Зенку.

Я не відчув — побачив, як мій друг добирає слова.

— Теж нічого не розумів до пуття. Ну, гуляє з дівчиною, старшою за себе, яка йому не по зубах... нібито. Старався, домігся свого, сподобався. До того ж потому їх разом більше не зустрічав. Але... Її завели в кабінет, де мене допитували. Дарина трималася зверхньо, як завжди. Дивилася, мов на мураху. Сказала — знає мене, мешкаємо на сусідніх вулицях. І далі дала повний розклад: про мене, про тебе, Даниле, про Ворона.