Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
Звідси інше: чому Дорош просив мене не приходити?
Я потер обличчя сухими долонями. Виходить, зрадник свідомо тягнув у пастку Червоного, до якого давно відчував неприязнь. Нехай у такий спосіб звів із ним рахунки, сам же знайшов можливість вийти сухим із води. Коли так, до Ворона він не повинен нічого особливого мати. Припустімо, навіть мовчав про майстерню. Перевіряти версії я не збирався, більше переймала очевидна тепер спроба Дороша вивести мене з-під удару, нехай на якийсь час. Імовірно, зрадник притримував мене для своєї чергової провокації, відвів мені іншу ганебну роль у своїй чорній грі.
Сподівань я не виправдав.
Чудово.
Ось лиш без зрозумілої відповіді погано уявляв собі подальші кроки. Шукати Ворона? Просто зараз забиратися з Кременця світ за очі? Знайти й притиснути Дороша?
Останнє після роздумів здавалося наймудрішим. Зрадника не триматимуть у холодній. Проведуть очну ставку із затриманим Червоним, заразом він щось наговорить на Калюжного, адже не дарма заманював саме до нього в гості. Потому розпишеться, де слід, і почовгає додому відсипатися. Срібляки чи вже має, чи отримає найближчим часом. Головне — його горище є зараз найбезпечнішим місцем для всіх.
Для Дороша — і для мене.
Поліція туди не піде.
Ворон мислив би так само — чомусь я не мав сумнівів.
Револьвер без набоїв. Нічого, голими руками задавлю гадюку.
Інших рішень поки не приходило. Я підозрював: усе складеться, щойно витрушу з Дороша зізнання й довідаюся про подальші плани дефензиви. Підвівся, вдихнув на повні груди морозяного повітря, рушив.
Вулиці були вже порожніми, хіба десь поблизу барів тинялися підпилі поодинокі перехожі. Раз повз мене проїхала машина, почув шум мотора та вчасно встиг сховатися від світла фар. Ішов короткими перебіжками, тримався маленьких вуличок та наскрізних дворів. Діставшись до потрібного будинку, обійшов іззаду, з двору — там була пожежна драбина. Глянув угору, горище мало одне вікно, виходило воно сюди, не помилишся.
Темно.
Або не прийшов, або спить, утомився, праця зрадницька важка є.
Підстрибнувши, я вчепився в нижню перетинку — й відразу розтиснув пальці. Залізо на морозі кусало нічим не захищені руки. Подмухавши на долоні, розім’яв їх, розігрів, повторив спробу. За другим разом вийшло краще, я не дав собі перепочити, підтягнуся, перехопив лівою рукою наступний щабель — і заволік себе на драбину. Намагаючись не шуміти, котом видерся на дах. Звідти, обережно рухаючись карнизом, дістався вікна. Чекав, що буде зачиненим ізсередини, проте від несильного поштовху прочинилося, і я заліз, уже не вважаючи.
З темряви до мене метнулася тінь.
До опору готувався, на сутичку очікував — та аж ніяк не готувався до стрімкого нападу. На мене немов чекали, противник випередив, схопив за горло, повалив, придавив до підлоги, натиснув пальцями на очі. І враз відпустив. У лице видихнуло знайомим голосом:
— Якого ти тут дідька?!
— Такого, як і ти, друже Вороне!
Я сів, потім підвівся. Провідник не вмикав світла, вистачало місяця за вікном. Спершу коротко й міцно обійняв, потім відразу відважив поличника, лункого, аж запалала щока.
— Отак буває, коли дисципліни нема, — буркнув, але без злості.
— Ми хотіли...
— Цить, Мироне. Уже не таке важне, чого хотіли. Остап хоч допетрав записку лишити в потрібному місці. Теж проти порядку, та бодай щось. Аби не прочитав її, не пішов би за вами, рагулями. Аби не пішов — не чув би, як стріляють там, біля дому Калюжного. Відразу докумекав: назад у майстерню ходу нема. Я ж вас обох поховав.
— Довго житиму.
— Не пащекуй. Хоча — дай Боже нам усім дожити до кращих часів, заради яких життя кладемо. Остап?
— Не міг підвестися. Забився. Наказав бігти. Я...
— Молодець. Бодай один наказ виконав. — Провідник присів на ослін, уперся руками в коліна. — Думаю, Дороша тут більше не знайдемо.
— А почекати?
— Хіба спати по черзі. До світанку не з’явиться — усе, забираємося.
— Куди?
Ворон відповів не відразу.
— Є в мене на прикметі схрон біля Дівочих скель, — мовив нарешті. — Не думав, що колись доведеться. А видиш, щось підказало.
— Катакомби? Знаю, лазив там колись. Тобто, не на Дівочих, а...
— Пусте, — відмахнуся провідник. — Тут ходить, аби Дорош про них не згадав.
— Так про катакомби весь Кременець знає!
— Знати — одне. Я колись обмовився побіжно при ньому й Червоному. Ніби арсенал десь там захований.
— Арсенал?
— Сам побачиш. Гаразд, я точне місце не назвав. Навіть приблизне. А зраднику поки не до того. Хай би він думав, що ми дали драла.
— А ми...
— Чекай, — знову перервав Ворон. — До трьох діб там перебути можна. Я сухарів натягав, є казанок воду гріти. Вогонь класти тільки в печері. Знайшов місце, звідки дим витягує в ущелину. Помітить той, хто навмисне там ходитиме.
— Нехай. Три доби — й далі як?
— Це я тобі, друже Мироне, скоро скажу. Бо бач, сам не знаю ще. Не такий мав план, ох, не такий...
Вирішили це, і все ж лишилися тут до ранку. Надія на появу Дороша жевріла, але ледь-ледь. Розповів, що сталося в Калюжного, сказав про його дивну поведінку. Ворон слухав, кивав, та, здається, колишній регент переймав його найменше. Зрештою звелів мені вкладатися, сам вартував. Я скрутився калачиком на підлозі, ліжко господаря викликало огиду. Думав — не спатиму довго.
А заснув миттю, мов у яму провалився.
20
Колишній петлюрівський старшина таки виявився людиною з досвідом.
Крім сухарів, притягнув у маленьку печеру на Дівочих горах кілька мішків, набитих соломою, барильце з водою, свічки, а головне — приховав там невеличкий збройний арсенал. Окрім трьох добряче змащених револьверів, заготував мішечок із набоями, окремо поклав польський карабін з обоймами для нього й дві ребристі бомби. За звичкою не пояснив, звідки добро, а я й не питав — теж звично.
По обіді Ворон подався в місто, лишивши мене на господарстві. Я мучився нудьгою, після вчорашньої поразки кортіло діяти вже. Проте
