Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха
Окрасою ярмарку мусив стати феєрверк.
Спалахнути мав, як почне сутеніти, й саме під ту пору ярмаркова площа залюднювалася щільніше. Діяти в натовпі небезпечно, бо як почнеться паніка — обмежить рух. Та все ж, на думку Ворона, якщо все робити правильно, серед нажаханих людей загубитися найпростіше. Вони не відразу зрозуміють, що відбувається, а коли допетрають — почнеться рейвах, усі заважатимуть усім, розчинитися значно простіше.
Провідник розрахував усе до найменшої деталі.
Окрім однієї, у чому чесно признався: неможливо.
Ніхто, крім самого Веслава Гомбровського, не міг точно сказати, коли саме з’явиться на ярмарку. Міг зранку. Але й опівдні нічого не заважало. Так само — пополудні. Найбільш імовірним здавалося, що вибереться на феєрверк. І якщо все доведеться починати в сутінках, а то й у темряві, ситуація має добрі й погані сторони.
Проговорювали кожен варіант. Намагалися передбачити все. Проте іншого рішення, крім діяти за ситуацією, не було.
Тож Ворон, убраний жебраком, зайняв місце неподалік храму вже зранку. Я розмістився з протилежного боку, поруч із виходом у браму, й зображав вуличного музику — так само злидаря, хіба вдягненого краще, у теплий кожух і вовняну шапку. Червоний був не схожий сам на себе: у справному пальті, теплому шалику й панському капелюсі. Усе знайшлося в помешканні, названому Вороном «базою».
Єдиний, хто лишився у своєму, — Дорош.
На відміну від нас із провідником, які зайняли місця по різний бік площі, Данило з Юрком мали змогу вільно пересуватися й контролювати територію з різних точок. Вони були летючками, видивлялися суддю й мали дати сигнал, щойно побачать. Позиція Ворона була єдино правильною, адже костел суддя не мине: зайде туди й вийде звідти. Але той, хто першим уздрить Гомбровського, мав подати знак, який означав «приготуватися».
З того моменту операція починалася, кожен мусив діяти за планом.
Револьвери мали всі. Зброя чекала на підготованій квартирі, до Бережан за наказом Ворона йшли з порожніми руками. Тепер наган, який дістався мені, відтягував праву кишеню кожушка. Та провідник сказав: стріляти лише в крайньому випадку, коли доведеться відходити з боєм, і не в натовпі — дурна куля може влучити в цивільну людину чи, не дай Боже, в дитину. Одне випадково поранене дитя означатиме тяжку рану всій Організації.
Тут я з ним погодився.
Ми стирчали на ярмарку вже п’яту годину. Не знаю, як Ворон, — я закоцюбнув, сидячи на своєму місці. Пальця доводилося час від часу гріти в роті, крім того чомусь трохи переймав сором за нажебране. Люди за звичкою кидали вуличному музиці мідяки, хтось навіть клав у полумисок дрібні купюри. Як для людини, котра втратила роботу, навіть таке було манною небесною. Червоний із Дорошем то зникали з поля мого зору, то зринали знову в різних місцях і, схоже, так само починали нудитися. Від цього слабшала, притуплялася увага. Ось що розганяло хвилювання найбільше: пропустимо потрібний момент.
Суддя Гомбровський з’явився несподівано.
Тобто — несподівано для мене, та й для кожного з нас. Адже ми втомилися на нього чекати, тож коли він вийшов із брами та неквапом минув мене, я спершу його не помітив. Звісно, жоден із нас, навіть Ворон, ніколи не бачив його зблизька. Але провідник готувався ретельно — десь роздобув кілька газет, де пан Гомбровський охоче позував фотографам чи були публікації про чергові його здобутки, ілюстровані гарним портретом. Суддя вбрався в новий крислатий капелюх, який закривав частину обличчя. Щоб розгледіти його обличчя, треба було зазирнути під криси. Я міг би не помітити, проґавити, пропустити. Якби пан Гомбровський не став біля ятки з напоями, не розпрямив широкі плечі й не вирішив глянути на всю ярмаркову картину.
Кинути на все хазяйський погляд.
Задля того трохи підняв капелюха за верх, посунув вище, понад очі.
І розвернувся просто на мене.
Мазнувши байдужим поглядом, суддя ступив до ятки, поліз по гаманець. Дядько з наливкою полохливо замахав руками, мовби відбиваючись від бажання заплатити, сам пригостив шановного пана. Гомбровський не заперечував, але й не подякував. Прийняв піднесене за належне: так справді має бути. Повільно, смакуючи, випив, повернув келишок і напевне за мить уже споглядав за довколишнім дійством трохи інакше.
Дочекавшись, коли він повернеться до мене тилом, я підвівся, розминаючи ноги й тіло, незграбно махнув рукою.
Вовняна шапка впала на сніг.
Коли підняв її й розпрямився, Червоний на протилежному боці площі вже струшував сніг зі свого капелюха.
Дорош, уперто лишаючись із непокритою головою, підняв комір пальта, поправив двома руками кучму густого волосся.
Зі свого місця я не бачив Ворона. Та знав — колишній старшина-петлюрівець зняв сигнал і тепер зведений, мов спуск револьвера. Попри мороз мене під кожухом кинуло в жар, лоб укрився рясними крапельками поту.
Суддя тим часом перетинав ярмарок навпіл, на ходу вітаючись із знайомими чи просто з тими, хто впізнавав.
Юрко вже сунув у бік ящиків із готовими до запуску феєрверками. Робітники трохи далі поволі завершували збирати каркас, куди ці мортири мали бути вставлені. Їх ніхто не охороняв, адже це не зброя — лише ярмаркова атракція. Ящики поставили збоку, біля найближчого рогу, аби вони не заважали ходити.
Завдання Дороша — підпалити їх.
Феєрверки, за задумом, злетять раніше, ніж треба. Перше, що спаде на думку пересічним людям, — нехлюйство підпилих робітників. Хтось щось недогледів, та Господи, недопалок жбурнув не туди, ось маєте.
Я навіть забув про гроші в полумиску. Сильніше насадив шапку на голову, нервово намацав правицею руків’я револьвера в кишені. Червоний для чогось розстебнув пальто. Дорош тим часом дістався позиції.
І завмер, витріщившись перед собою.
Перехопивши його погляд, я так само вклякнув. Бо старшого агента дефензиви Тадеуша Плучека ми тут не думали побачити. А він, наче вийшовши з повітря, уже гукав суддю, махаючи рукою.
Ані потім, ані через деякий час жоден із нас не міг пояснити, що привело Плучека того дня в Бережани. Можливо,
