Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Вибух!

У відповідь заклацали гвинтівки й карабіни.

Ми з Калюжним уже дотягнули Зенка до рятівного рогу. Добігав Червоний, короткими перебіжками виходив із бою й Ворон.

Його зупинили посеред вулиці.

Змахнув раптом руками, неначе крилами, й упав лицем на багряний від крові сніг.

Хтось закричав, здається, я.

22

Забилися в катакомби, та відчуття порятунку не було.

Боліла втрата провідника. Ще більший біль переймав від розуміння: Ворон може вижити, лиш тяжко поранений, і над ним почнуть знущатися. Він сильний, витримає тортури, не викаже базу. Але від того легше не ставало.

Щойно облаштувалися й нарешті обнялися. Червоний перебрав на себе командування. Ніби не з тюрми вирвався, а виходив надвір по воду й трошки затримався, бо перекинув відро. Спершу оглянув Зенка, уже звільненого від кайданків. Зблизька, при свічковому світлі, я нарешті побачив його обличчя, збите на суцільний кривавий синець. Окуляри з тріснутим лівим скельцем криво висіли на зламаному переніссі. Та Зенон тримався, як треба, ще й намагався усміхатися. Калюжний показав підстрелену правицю, куля пройшла навиліт вище ліктя, тож я почав ладнати бинти, заходившись дерти на смуги свою спідню сорочку. Мене дивом не зачепило, Червоного ж ужалило в ліве стегно, теж лише торкнулося, глибоко подряпало. Він перетягнув рану якоюсь ганчіркою сам, промовив:

— Дорош.

— Знаю, — відповів я. — Шукали його з Вороном, хотіли...

— У машині був. — Данило мене не слухав.

Я завмер від несподіванки.

— Як? Де?

— Там. — Червоний кивнув у бік виходу з печери. — Спершу мене звели з ним у кабінеті. Допитував особисто старший агент Плучек. Писок Дорошу натовкли не менше нашого. Не зважав на мене, щойно зайшов — пожалівся Плучеку на підлеглих. Ребро, бач, поламали. Просив не бити більше, бо ж домовлялися.

— Про що?

— Біс його знає. Мені до того діла нема. Бач, продав нас — а все одно непереливки.

— Його везли разом із нами, — озвався Зенко.

— Чекай, вас же в фургоні було троє...

— У машині, — повторив Данило. — Ранком вивели в тюремний двір. Там зупинили, потім привели Дороша. Агент при нас надів на нього кайданки. Але завели в легковик.

— Хай би здохнув там, — вицідив я. — Навряд чи в машині хтось живий лишився.

— Навряд, — прозвучало непевно. — Свого зрадник отримав. Не від нас, так від тих, кому продався.

На цих словах Зенон відсунувся далі від світла. Я розумів: не хоче, аби зараз усі бачили його відчуття. Від початку дивився Дорошу в рота, ловив кожне слово. Той був його кумиром, таким, яким Зенко сам потай, у своїх мріях, хотів стати. Тож про його зраду переживав сильніше навіть, ніж за власну долю.

— Іти зможеш? — запитав я в нього.

— Куди?

Це озвався Червоний. І тут я нарешті усвідомив безвихідь нашого становища. Акція дивом удалася — проте Ворона нема з нами. Тільки він знав план подальших дій. Збирався кудись вести всіх, хто вирветься, в якесь місце, відоме лиш йому. Я не допитувався, бо довіряв провідникові й готовий був слідувати за ним без зайвих питань. Він же чомусь не розглядав варіанта, що виводити групу доведеться комусь іншому. Тому сказав згаслим голосом:

— Не знаю... Звідси чимдалі.

— Світ за очі.

Аж тепер у розмову вступив Калюжний, і я не стримався, визвірився на нього:

— А вас узагалі тут не має бути! Бачив, як вели себе, коли на нас напали!

— Цікаво послухати. У такі моменти збоку себе не бачиш.

— Даниле, він знущається! — Я тицьнув у бік Калюжного пальцем. — Його треба позбутися! Він...

— Тихо, — зупинив мене Червоний. — Пан Мар’ян зараз із нами. Наш товариш по нещастю. Більше того, навіть наш керівник.

— То Плучек придумав! Чув, знаю!

— Згоден, вигадка, — кивнув Данило. — Треба ж якось було пояснити арешт пана Калюжного. Я не можу ним керувати з різних причин. Принаймні так вважає дефензива. Але що міняється? Його б судили за фабрикованим звинуваченням.

— Я не мав наміру щось спростовувати, — уставив Калюжний. — Дещо змінилося після тієї історії з листівками в ліцеї. Щиро шкодую про власну сліпоту, панове. Мусив долучитися до вас раніше. Смерть мого друга в таборі все в мені перевернула.

— Чекайте. Ви б визнали себе керівником підпільної групи, хоч насправді ним не є?

— Не все довкола підвладне логіці. — Калюжний відкинув пасмо волосся з лоба. — Питання відкрите, хлопці. Куди далі?

— Звідси, — промовив Червоний. — Розвидниться вже за півтори години. Доведеться йти через силу. Розумію вас, пане Мар’яне, з вашою ногою непросто. Зенко теж ледь рухається. Та лишатися хоч у Кременці, хоч поруч із містом небезпечно.

— Сам щойно сказав: швидко, як належить, ми пересуватися не годні, — відповів Калюжний. — Пропоную запастися терпцем, посидіти тут ще добу. Нехай погоня пройде повз нас, обжене. Ми виграємо час.

Дивно.

Зараз Калюжний говорив словами Ворона.

— Я маю підкоритися? — з викликом запитав Данило.

— Пропозиція, не більше. Накажеш — підкорюся я.

Червоний сів біля вогню, так, аби бачити всіх. Щось підказало мені — він уже все вирішив.

— Гаразд, потерпимо добу, — погодився, підтверджуючи припущення. — Проте далі все одно треба кудись іти.

— Дотепер план мали?

— Ворон мав. Для всіх. Казав про вишкільні табори. Десь у Німеччині, ляхи жорстко чистять східні воєводства від українців.

— І не залишив жодних контактів? Ось на такий випадок хоча б...

— Ні. — Я й Данило відповіли в унісон.

— Коли так, дякую.

— За що?

— Послухали мене зараз, пане Червоний. Раптом готові чути далі.

— Пане Калюжний, я вас узагалі ледве знаю. Хлопці знайомі довше, характеризували вас не найкраще. Нині все стало з ніг на голову. І все одно не означає, що я маю дослухатися до вас, не вимагаючи пояснень навзаєм. Пропозиція перебути, пересидіти погоню має сенс. Що ще?

— Не їжачтеся. Я стану в пригоді. Тільки повірте.

— Що ще тут робити, крім як балакати.

Калюжний витягнув перед собою кульгаву ногу, вмощуючи зручніше.

— Якщо серед ваших запасів тут є топографічна карта місцевості, покажу на ній один віддалений хутір. Там живуть люди, за яких поручуся. Єдині родичі Юліана Кравчука, точніше — кузинка. Вас не прихистять, хуторяни взагалі чужих не