Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я довго переверталася з боку на бік, намагаючись заснути, але сон не йшов.

Десь за вікном шумів вітер, а гілки дерев стукали у шибку, створюючи моторошні звуки. Мені ставало трохи не по собі. Глухо грюкнули двері в коридорі, і я напружилася.

— Ти спиш? — тихо запитала я, вдивляючись у темряву.

— Ні.

Його голос був рівним, але я розуміла— він теж не може заснути.

Я трохи помовчала, але потім все ж таки сказала:

— Якщо хочеш, можеш лягти на ліжко. Тут місця вистачить на двох.

Він не відповів одразу, і я відчула, як він вагається.

— Ні, тут нормально, — нарешті почувся його голос.

Я зітхнула й сіла на ліжку, вдивляючись у його силует у темряві.

— Та годі тобі, Вербицький, ти ж так всю ніч не виспишся. Просто ляж поруч, я ж тебе не вкушу.

Він тихо видихнув, а потім, схоже, здався.

— Добре. Але якщо почнеш штовхатися уві сні, я повернуся в крісло.

Я ледве стримала посмішку, коли він нарешті піднявся й ліг поруч. Він ліг на спину, закинувши одну руку під голову, а друга спокійно лежала на ковдрі.

— От і добре, — пробурмотіла я, знову вмощуючись на своєму боці.

Проте заснути все одно не вдавалося. Щось у тиші цієї кімнати, у теплій присутності людини поруч змушувало мене захотіти говорити.

— Розкажи про себе, — тихо сказала я, вдивляючись у темряву.

Він не одразу відповів.

— Що саме?

— Не знаю. Щось таке, чого я ще не знаю. Наприклад, про твоїх батьків.

Він довго мовчав, і я вже подумала, що він просто проігнорує питання, але раптом почувся його спокійний голос.

— Вони були алкоголіками.

Я здивовано кліпнула.

— Що?

Він не повторив, а просто продовжив:

— З самого дитинства я бачив, як вони пили. Пили так, що забували про мене. Іноді в будинку не було навіть шматка хліба, бо всі гроші вони спускали на випивку.

Я відчула, як у грудях стислося серце.

— Тобто… ти з дитинства був сам?

Він тихо засміявся, але в його сміху не було радості.

— Так. Уже в дев’ять років я зрозумів, що, якщо сам не знайду, що їсти, то ніхто за мене не подбає.

Я затримала подих, слухаючи його.

— Сусіди часом жаліли мене, давали якусь їжу. Я допомагав бабці, яка жила поряд, носив їй воду, рубав дрова, і вона віддячувала мені шматком хліба чи супом. Але здебільшого я просто звикав виживати сам.

Я не знала, що сказати. Мені здавалося, що він завжди був сильним, незалежним, успішним. А тут… така правда.

— А потім? — прошепотіла я.

— Потім я зрозумів, що хочу іншого життя. Що не хочу стати такими, як вони. Втік з дому, коли був підлітком. Працював де міг, аби вижити. І ось тепер я тут.

Я трохи помовчала.

— А вони?

Він зітхнув.

— Вони спилися й померли. Я допомагав їм, висилав гроші, коли вже заробляв, але вони все одно все витрачали на алкоголь. Нічого змінити я не міг.

У його голосі не було жалю. Лише прийняття того, що вже сталося.

— Мені шкода… — сказала я тихо.

Він різко повернув голову до мене, його очі блищали в напівтемряві.

— Навіщо? Це було давно. Я не потребую жалю.

Я кивнула, хоча він, мабуть, не бачив цього.

— Я просто… думаю, що ти сильний. І що тобі довелося пройти надто багато для однієї людини.

Він на мить замовк, а потім тихо сказав:

— Можливо. Але тепер усе це не має значення.

Я хотіла щось відповісти, але втома нарешті взяла своє, і я відчула, як очі злипаються.

Останнє, що я пам’ятала, — це тепло його руки, яка випадково торкнулася моєї під ковдрою. І я не прибрала її.