Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Ми їхали трасою вже понад годину, коли раптом автомобіль різко смикнуло, і мотор видав дивний звук, наче захрипів.

Вербицький одразу ж звів брови, прислухаючись.

— Щось не так… — пробурмотів він, а потім знову стишив швидкість.

Раптово панель приборів засвітилася попереджувальними індикаторами, і двигун заглух.

— Чорт.

Машина плавно котилася по інерції, поки він не притиснув гальма й не зупинився на узбіччі.

— Що сталося? — я з тривогою подивилася на нього.

Він спробував знову завести двигун, повернувши ключ у запалюванні.

Машина видала глухий стукіт, але не завелася.

Ще одна спроба — і знову нічого.

Я вже почала нервово стискати ремінь безпеки.

— Бензин закінчився?

Вербицький кинув на мене спопеляючий погляд:

— Я не ідіот, завжди заправляю повний бак. Це щось інше.

Він зітхнув, натиснувши кнопку аварійки, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, вийшов із машини.

Я спостерігала, як він відчиняє капот і заглядає всередину, підсвічуючи телефоном.

— Щось серйозне? — я теж вибралася з авто й підійшла ближче.

— Схоже на проблему з генератором. Або акумулятор сів, або ремінь порвався. Одним словом, зараз це не полагодити.

Він закрив капот із таким виглядом, ніби готовий був його просто відірвати від злості.

— От чортова машина.

Я трохи посміхнулася: злитий Вербицький був навіть смішним.

— Я можу допомогти?

Він глянув на мене скептично.

— Ти розбираєшся в ремонті автомобілів?

— Ні.

— Тоді просто постій осторонь і не нервуй мене.

Я склала руки на грудях і скосила очі на темну дорогу.

Було вже пізно.

Траса не дуже жвава, і поруч жодних будинків чи заправок.

Я дістала телефон і швидко пробіглася по карті.

— Слухай, тут неподалік є дорожній готель. Може, краще заночувати там, а завтра вже вирішимо, що робити?

Вербицький подивився на мене, потім на машину, потім знову на мене.

— Готель?

— Ну, ти ж сам сказав, що зараз це не полагодити.

Він зітхнув і натиснув номер служби евакуації.

Поки говорив телефоном, я чекала.

— Чудово, — сказав він, коли поклав трубку. — Евакуатор буде не раніше ранку. Всі зайняті.

Я лише хитнула головою.

— Отже, у нас нема вибору.

Він кинув на машину останній сердитий погляд, дістав із багажника сумку з документами й телефоном і махнув мені рукою.

— Ходімо.

Ми ввімкнули ліхтарики на телефонах і рушили до готелю.

Шлях був не дуже довгий, але без світла траса виглядала моторошно.

Темрява навколо, віддалений шум лісу та нічне небо без жодного вогника попереду змушували мене почуватися трохи тривожно.

Я підняла голову, дивлячись на зорі.

— Знаєш, якщо подумати, це навіть романтично.

Вербицький скоса глянув на мене.

— Що романтично? Заглухла машина й необхідність іти пішки по трасі вночі?

— Ну, коли ти кажеш це так, то звучить не дуже.

Він закотив очі, але я встигла помітити ледь помітну тінь посмішки на його губах.

Ми дійшли до готелю через десять хвилин.

Невелика будівля з яскравою вивіскою, типовий придорожній мотель, які зазвичай бачиш у фільмах.

— Ну що ж, будемо ночувати тут, — я зробила крок до входу.

— Тільки без сюрпризів, будь ласка, — пробурмотів Вербицький, відчиняючи двері.