Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Ми зайшли всередину, і, чесно кажучи, я очікувала побачити щось похмуре, з тьмяним освітленням і запахом старих меблів. Але готель приємно здивував.

Хол був невеликим, але доволі затишним: тепле освітлення, стійка адміністратора з поличками, на яких стояли декоративні вази з квітами, а в кутку— старенький диван і журнальний столик із кількома пожовклими журналами.

На стінах висіли картини з пейзажами— схоже, щось місцеве, бо на них зображені гори й річка, які ми проїжджали дорогою.

За стійкою стояла жінка років п’ятдесяти. Вона мала коротке світле волосся й доброзичливу посмішку. Судячи з її впевненого вигляду, це була власниця готелю.

— Добрий вечір! — привіталася вона, коли ми підійшли ближче.

— Добрий, — кивнув Вербицький, клацнувши пальцями по стійці. — Нам два номери.

Жінка зробила трохи винуватий вираз обличчя.

— На жаль, у нас залишився тільки один вільний номер.

Я підняла брови.

— Один?

— Так, із двоспальним ліжком, — уточнила вона. — Сьогодні тут багато далекобійників, усе зайнято.

Вербицький насупився.

— А люкс-номери?

Жінка ледь усміхнулася.

— У нас всі номери стандартні. Це ж не п’ятизірковий готель.

Я зітхнула, розуміючи, що вибору в нас немає.

Вербицький теж це зрозумів, тому лише потер перенісся і змирився.

— Гаразд, беремо.

Жінка радісно кивнула, оформила нас у книзі реєстрації та вручила ключ.

— Третій поверх, останній номер у коридорі.

Ми забрали ключ і рушили до ліфта.

Щойно двері закрилися, я глянула на Вербицького з легкою посмішкою.

— Щось ти не дуже радий такому повороту подій.

Він скоса подивився на мене.

— Ще слово— і ти спатимеш у ванній.

Я розсміялася.

— Ага, в маленькій придорожній ванній з крижаною водою? Ще варіанти?

Він лише фиркнув, і ми вийшли на потрібному поверсі.

— Ну що ж, подивимось, який там наш "люкс".

Я вставила ключ у замок, відчинила двері й зайшла першою.