Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Номер виявився доволі затишним, навіть краще, ніж я очікувала. У повітрі відчувався легкий аромат свіжості, ніби тут нещодавно прибирали.

У кімнаті було одне велике двоспальне ліжко з білосніжною постільною білизною, два крісла із м'якою оббивкою, невеликий журнальний столик між ними, велике дзеркало біля стіни і навіть телевізор, що трохи дивувало для придорожнього готелю.

На столику стояла лампа з теплим світлом, а на стіні висіла картина із зображенням лісу. В кутку стояла тумбочка, на якій лежав пульт від телевізора. Вайфай теж був, що приємно здивувало.

Але найголовніше— в номері було тільки одне ліжко.

Я проковтнула клубок у горлі, краєм ока поглянувши на Вербицького. Він мовчки провів долонею по шиї, уважно оглядаючи кімнату, а потім, ніби зробивши висновок, сухо кинув:

— Ну, хоч чисто.

Я зітхнула.

— Думаєш, буде зручно спати на кріслі?

Він скептично глянув на мене.

— А що, у тебе є кращі пропозиції?

Я вирішила не продовжувати цю тему, бо втома накочувала хвилею.

— Я піду прийму душ.

Він мовчки кивнув, знімаючи піджак.

Я швидко знайшла рушник і пішла у ванну. Вона теж виявилася чистою: маленька, але акуратна, з білою плиткою та простим душем без зайвих зручностей.

Гаряча вода змила втому після довгого дня, і я трохи затрималася, насолоджуючись моментом.

Коли вийшла, закутавшись у махровий халат і витираючи волосся, то побачила, що Вербицький уже скинув піджак і розстібає верхні ґудзики сорочки.

— Твоя черга, — кинула я, проходячи повз нього.

Він кивнув і взяв свіжий рушник, зникаючи за дверима ванної.

Я зітхнула, розчесала мокре волосся й лягла на ліжко.

Минуло кілька хвилин, і Вербицький повернувся.

Він був теж  у махровому халаті. Витер волосся рушником, потім кинув його на спинку крісла і сам опустився в інше.

— Ти справді будеш спати там? — підняла я брови.

Він склав руки на грудях і закрив очі.

— Я переживу.

Я закотила очі, закуталась у ковдру й вимкнула світло.

Але в темряві мені було не так спокійно, як здавалося ще хвилину тому.

Десь у коридорі грюкнули двері, хтось голосно розмовляв.

Я повернулася на бік і крізь півтемряву глянула на Вербицького.

Він сидів у тій самій позі, але відчувала— не спить.

— Якщо хочеш, можеш лягти поруч.

Він розплющив очі й глянув на мене.

— Ти це кажеш, бо хвилюєшся за мою спину чи через себе?

Я глибоко зітхнула.

— Ти зараз дуже переоцінюєш власну значущість.

Він тихо засміявся, але залишився в кріслі.

Я теж заплющила очі, намагаючись заснути, хоча відчуття його присутності поруч чомусь змушувало серце битися швидше.