Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Зустріч пройшла напрочуд добре.

Вербицький був собою – холодний, зібраний, різкий, але саме це викликало повагу в партнерів.

Я ж здебільшого слухала й кивала в потрібних місцях.

Але все було б занадто ідеально, якби не одине але...

---

Все почалося з того, що нас запросили в конференц-зал, де вже стояв підготовлений проектор для презентації.

Вербицький, звичайно, хотів перевірити техніку, бо терпіти не міг непередбачуваних ситуацій.

— Все має працювати ідеально, – буркнув він, підключаючи ноутбук.

Я ж спокійно чекала, поки він усе налаштує.

Аж поки не побачила, як на великому екрані замість презентації з'явилося...

Коротке відео з якимось милим песиком, який бігав по пляжу під веселу музику.

Всі в кімнаті завмерли.

Я дивилася на екран.

Вербицький – на мене.

— Це… що? – його голос був спокійний, але я відчувала, як він намагається зрозуміти, що сталося.

І тут я пригадала.

О, ні.

Це було відео, яке я вчора дивилася перед сном, а потім випадково завантажила на робочий ноутбук.

От чорт.

Я розгублено глянула на Вербицького.

— Здається… це моя вина…

Його очі звузилися.

Я швидко кинулася до ноутбука, щоб закрити відео, але в цей момент воно дійшло до найвеселішої частини – песик, розбігшись, стрибнув у воду, а потім вискочив звідти, обсипаючи всіх бризками.

Зал вибухнув сміхом.

Навіть ті, хто до цього сидів із серйозними обличчями.

Я підняла голову й побачила, як один із бізнесменів, ледве стримуючи усмішку, каже:

— Це було… несподівано. Але мені сподобалося. Гарний початок зустрічі!

Вербицький повільно перевів погляд на мене.

— Я з тобою після цього ще поговорю.

Я лише винно всміхнулася.

---

Після зустрічі ми вирішили зайти до ресторану.

Я все ще була трохи напружена через ранковий конфуз, але Вербицький поводився звично – наче нічого й не сталося.

Ми сіли за столик, зробили замовлення.

Коли принесли їжу, я помітила, що Вербицький трохи підозріло глянув на свою тарілку.

— Щось не так?

Він узяв виделку, підчепив шматок якогось незрозумілого зеленого листя і сказав:

— Я не замовляв… це.

Я глянула в його тарілку.

— Це руккола.

— Це що, трава?

Я розсміялася.

— Ну, взагалі-то, так. Але її їдять.

Він скептично глянув на мене.

— Їсти траву – це не мій стиль.

Я взяла шматочок зі своєї тарілки, поклала в рот і з викликом подивилася на нього.

— Спробуй. Або боїшся?

Він зітхнув, взяв невеликий листочок, поклав у рот, пожував...

І його обличчя змінилося.

— Це… гірко.

— Ну так. Але в цьому вся суть.

— Тоді я не розумію цієї “суті”.

Я лише посміхнулася, продовжуючи їсти.

Через кілька хвилин, коли я не дивилася, він знову непомітно підчепив ще один листочок і з’їв.

Але я все побачила.

І тільки загадково всміхнулася.

---

Після ресторану ми вирушили додому.

Я була трохи виснажена, але не могла заперечувати, що цей день вийшов… цікавим.

А головне – я вперше бачила Вербицького таким.

Ледь розгубленим.

Трохи смішним.

І, можливо, навіть... людяним.