Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Вихідні скінчилися, і я поринула в робочий ритм. Розбирала документи, перевіряла електронну пошту, ковтала вже холодну каву.

Дзвінок телефону прорізав тишу мого кабінету, змусивши мене здригнутися.

На екрані висвітилося ім’я: Петро Іванович.

Серце стиснулося.

Лікар ніколи просто так не телефонує.

Я натиснула "відповісти", пальці стали крижаними.

— Алло? Що з мамою? — мій голос затремтів.

— Все добре, не хвилюйтеся. Просто прийдіть у лікарню. Є важлива розмова.

Я не стала питати більше.

Просто встала, схопила телефон і вибігла з офісу.

Як ошпарена.

Я навіть не пам’ятаю, як дісталася до лікарні. Все змішалося: машини, люди, світлофори.

Але ось я тут.

Кабінет лікаря.

Я увійшла, дихаючи уривчасто.

— Що сталося? З мамою все добре?

Петро Іванович усміхнувся.

— Так, все добре.

Я ледь не впала в крісло від полегшення.

— Але… — він зробив паузу. — Її вже готують до операції.

Я завмерла.

— Що? Як? Але… — я не платила.

— Вона оплачена.

— Що?! — я відчула, як серце гупнуло десь у вухах.

— Операцію оплатив один чоловік. Вербицький А.А.

Світ захитався.

— Це якась помилка. Я не… Він не…

Лікар глянув на мене з розумінням.

— Він не хотів, щоб ви знали. Але я не можу цього не сказати.

Я не могла говорити.

Горло стиснулося.

Вербицький.

Цей холодний, самовпевнений, бездушний…

Я заплющила очі.

Але чому?

Чому він це зробив?

Я відчула, як груди стискає щось велике й важке.

Хотілося плакати, кричати, бігти до нього і…

І що?

Запитати? Подякувати? Чи сказати, що я не просила?

— Операція завтра. Все буде добре.

Я ледь кивнула.

Здається, навіть подякувала.

Але думками…

Я вже була в іншому місці.

В кабінеті Вербицького.

Дивилася йому в очі.

І питала:

Чому?