Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Коли ми приїхали до студії, Вербицький допоміг занести коробки всередину. Я озирнулася навколо – просторе приміщення з великими вікнами, полотнами, фарбами і мольбертами. У повітрі витав легкий запах олійних фарб, змішаний з ароматом кави.

— Гліб де? — спитала я у Лєри, знімаючи куртку.

— В них сьогодні виступ у клубі, тому зараз репетирує. Може, підемо підтримаємо його?

— Я подумаю, — відповіла ухильно, бо вже уявила, як втомлюся після всього цього.

Тим часом Вербицький розглядав картини на стінах.

— Непогано, — кинув коротко.

Лєра хмикнула.

— Тобто ти оцінив мистецтво? Я вражена.

— Я не варвар.

Я лише закотила очі і підійшла до столу біля дивана, де валялися якісь папери – пожмакані, намальовані і закреслені.

— Що це? — запитала я, гортаючи ескізи.

— Мене запросили взяти участь у конкурсі, — відповіла Лєра, зав’язуючи волосся в пучок.

— О, круто! І що треба намалювати?

— Закохану пару, яка ще не знає, що вона закохана.

Я підняла брови.

— Цікаво.

— Ага. Але малювати з голови – важко. Куди краще – з натури.

Вона замислилася на секунду, а потім її очі підозріло заблищали.

— До речі… а чому б вам з Вербицьким не стати моїми моделями?

Я ледь не подавилася повітрям.

— ЩО?!

Вербицький в цей момент обернувся і подивився на Лєру так, ніби вона запропонувала йому пограбувати банк.

— Ні.

— Та чого ви? Ви обоє гарні, це буде ідеально!

Я почала заперечно махати руками.

— Лєро, ні. Забудь. Я не модель.

— А що тобі важко просто трохи посидіти?!

— Так!

Вербицький все ще виглядав не менш шокованим.

— Знайди когось іншого.

— Та ви ж ідеальні! Вам навіть не треба прикидатися – у вас уже є той самий «підтекст»!

— Який ще підтекст?! — хором вигукнули ми з Вербицьким.

— Ооо, не прикидайтесь, що не відчуваєте!

Я почервоніла.

— Лєро, я тебе вб’ю.

— Та ну вас! — Вона закотила очі. — Давайте так: спробуємо, а якщо буде зовсім незручно – припинимо. Просто посидите поруч, я зроблю кілька ескізів.

Вербицький подивився на мене, ніби оцінював, чи я зараз вибухну, чи ще витримаю.

— Добре, — нарешті сказала я. — Але без дурниць!

— Звичайно, звичайно!

Ага, як же…

Через десять хвилин…

Я стояла в центрі студії, дивлячись на Лєру так, ніби вона сказала, що продала мене в рабство.

— Лєро… що це за ідея?!

— А що такого? Топлес – це класика жанру!

— Якого жанру?!

Вербицький стиснув пальцями перенісся і тихо пробурмотів:

— Я знав, що це погана ідея…

Я підозріло примружила очі.

— А ти чого так напружився?

— Тому що це абсурд.

— Ви мене розчаровуєте! — зітхнула Лєра. — Я ж художник! Мені потрібна емоція, пластика, краса!

Я перехрестила руки на грудях.

— Мене влаштує краса в светрі.

Лєра відмахнулася.

— Добре, добре! Але хоча б без куртки!

— Домовилися.

Вербицький насупився.

— А я взагалі тут навіщо?

— Бо ти теж частина композиції!

Я глянула на нього і зрозуміла, що вперше бачу його таким розгубленим.

— Ну що, ставайте ближче!

— Не настільки ближче!

— Та не бійтеся, я вас не змушую одружуватися.

Вербицький тихо вилаявся, але все ж підкорився.

Я зітхнула і вирішила, що це буде найдовший вечір у моєму житті…