Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero
Клуб був наповнений гулом голосів, сміхом і мерехтливими вогнями. Лєра, не втрачаючи часу, одразу зникла в натовпі, щоб знайти Гліба.
Я ж разом із Вербицьким залишилася біля барної стійки.
— Пиво? Коктейль? Чи ти з тих, хто тільки воду п’є? — я хитро глянула на нього.
— Вода – це корисно.
— Ну не сьогодні, містер правильність.
Я замовила собі коктейль, а він, подумавши, узяв віскі.
У цей момент загорілися софіти, і на сцену вийшов гурт Гліба.
Лєра підскочила до нас, її очі світилися від захвату.
— Він зараз розірве зал!
І вони розірвали.
Гітара заграла потужний риф, барабани вибухнули ритмом, бас пробився через натовп, змушуючи всіх відчути цю музику всередині себе.
Мої ноги самі почали рухатися.
Я озирнулася на Вербицького.
Він стояв, тримаючи в руці склянку, і спокійно спостерігав за сценою.
Занадто спокійно.
— Ні, ні, так не піде!
Я різко схопила його за руку.
— Що ти робиш?
— Танцювати.
— Я не танцюю.
— Ще як танцюєш! Просто ще цього не знаєш.
І я буквально потягнула його за собою на танцпол.
Лєра засміялася десь поруч, але я вже не звертала уваги.
Музика була гучною, дикою, розривала свідомість на шматки.
Я рухалася легко, у ритм, дозволяючи тілу робити, що воно хоче.
Вербицький стояв.
— Ну, давай! Це ж не балет, просто рухайся!
Я обернулася до нього, спостерігаючи, як він вагається.
Але потім…
Він зробив крок.
Ще один.
Підхопив ритм.
І… о, боже, цей чоловік рухався надто добре для когось, хто "не танцює".
Його рухи були чіткими, але розслабленими, ненав’язливими, але впевненими.
Я відчула, як жар пробігає по тілу.
Ми танцювали близько, небезпечно близько.
Його руки мимоволі ковзнули по моїй талії.
Мої долоні знайшли його плечі.
Дихання збилося.
Я не знала, це від музики чи від нього.
А потім — вибух фінальних акордів.
Світло спалахнуло яскравіше.
Я відчула, як його пальці ненадовго стиснули мою талію, перш ніж він відступив.
— О, та ти ще той танцюрист, Вербицький.
— Просто… хороший партнер.
І його погляд змусив моє серце пропустити удар.
