Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

— Лєро, ти серйозно?! — я витріщилася на чотири величезні коробки в магазині.

— А що? Це ж усього-на-всього кілька коробочок! — невинно знизала плечима подруга.

Я з підозрою подивилася на неї.

— Лєро, вони важать по десять кілограмів кожна! Ми що, маємо їх тягнути на собі через усе місто?!

— Та ти перебільшуєш! Давай, бери, і пішли.

Я спробувала підняти одну і мало не залишилася без спини.

— Ні, Лєро, я не перебільшую. Це що, цегла?

— Матеріали для роботи, не бурчи!

Я зітхнула.

І тут у мене з’явився ідея.

Я згадала, що Вербицький десь неподалік, бо їхав у справах.

Чому б не скористатися нагодою?

Я дістала телефон і швидко набрала його номер.

— Ти де?

— Уже їду додому. А що?

— Можеш допомогти?

— Залежить. Що треба?

— Перевезти коробки… ну, вони важкуваті…

— Коробки?

— Тобі все одно по дорозі!

Він мовчав кілька секунд, потім важко зітхнув.

— Добре. Де ти?

— В арт-магазині на…

— Господи, що ти там забула?

— Не я, Лєра!

— Ну гаразд, буду за п’ять хвилин.

Минуло рівно п’ять хвилин.

Вербицький зупинив машину біля магазину, вийшов і підійшов до нас.

Лєра, яка до цього спокійно складала свої покупки, раптом завмерла.

— Ого… — простягнула вона і ледь помітно штовхнула мене ліктем.

Я зробила вигляд, що не помітила.

— Оце ваші коробки? — спитав Вербицький, оцінюючи нашу «маленьку» проблему.

— Так, і ще три такі ж.

Він підняв брову.

— І що б ти робила, якби я не приїхав?

— Стояла б тут і плакала.

Він вкотре зітхнув, але взявся за коробки.

Ми швидко завантажили все в машину і вирушили до студії Лєри.

По дорозі вона нахилилася до мене і пошепки сказала:

— Твій бос такий… серйозний.

Я вловила в її голосі нотку зацікавленості й одразу відповіла:

— Навіть не думай.

— Та я просто кажу. Він же… цікавий.

— Дуже. Особливо, коли бурчить.

Вербицький помітив наші шепотіння у дзеркалі заднього виду.

— Що ви там змовляєтеся?

— Та так, дрібниці! — відмахнулася Лєра, усміхаючись.

Я лише закотила очі.

Це був дуже довгий шлях до студії… дуже.