Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я прокинулася від теплого дихання біля свого вуха.

Повільно розплющила очі і… завмерла.

Я лежала на грудях Вербицького. Більше того, моя рука була на його животі, а його рука – на моїй спині.

Кров вдарила в обличчя. Я швидко піднялася, ледве не впавши з ліжка, і вирячилася на нього.

Він не виглядав особливо здивованим. Лежав спокійно, злегка примружуючи очі від ранкового світла, що проникало через штори.

— Що… це… таке?! — видихнула я, відчуваючи, як жар розтікається по всьому тілу.

Він позіхнув і розтягнувся, не поспішаючи підніматися.

— Ти сама притулилася до мене, — сказав він спокійно, навіть із натяком на усмішку. — Я ж не міг тебе розбудити, ти так мирно спала.

Я затулила обличчя руками й застогнала.

— О, Господи…

Мені хотілося провалитися крізь землю. Як це взагалі сталося?!

— Не переживай, — додав він, явно насолоджуючись моєю реакцією. — Я залишився живий, нічого страшного.

Я блискавично зістрибнула з ліжка й майже побігла у ванну.

Коли зачинила за собою двері, сперлася на раковину й подивилася у дзеркало. Обличчя було червоне, очі ще трохи сонні, а волосся розтріпане.

— Отакої… — пробурмотіла я.

Гаразд, це просто непорозуміння. Треба просто забути. Просто переодягнутися, вийти і зробити вигляд, що нічого не сталося.

Я вмилася, перевдяглася і нарешті вийшла.

Вербицький  переодягнений сидів у кріслі, гортаючи телефон. Побачивши мене, він підняв голову.

— Евакуатор буде через двадцять хвилин. У нас є час випити кави.

Його голос був спокійним, ніби нічого особливого не сталося.

— Чудово, — відповіла я, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

Ми зібрали свої речі, спустилися вниз, віддали ключі від номера.

— Де можна випити кави? — запитав Вербицький у власниці готелю.

Жінка показала на кавовий автомат у кутку холу.

— Ось тут, молоді люди.

Я очікувала чогось більшого, але, схоже, це був єдиний варіант.

Ми набрали собі каву в пластикові стаканчики й вийшли на вулицю.

Ранкове повітря було прохолодним і свіжим. Сонце тільки починало підніматися, освітлюючи дорогу м’яким золотистим світлом.

Я зробила ковток гарячої кави й тихо зітхнула.

— Непоганий готель, до речі, — пробурмотіла я.

— Так, і номер був зручний, — додав він.

Я вперлася в нього поглядом, і він ледь помітно всміхнувся.

— Ти жартуєш?

— Я? Ні. Я ж нічого поганого не сказав, правда?

Його очі хитро блищали, і я скосилася вбік, вдаючи, що мене це не зачепило.

Ми мовчки допили каву, поки не пролунав дзвінок.

Вербицький відповів, кивнув і прибрав телефон.

— Я піду до машини, а ти чекай тут. Таксі вже їде, скоро поїдемо додому.

Я кивнула, спостерігаючи, як він іде в сторону дороги.

Хвилин через п’ять він повернувся, і ми сіли в таксі.

Дорогою я дивилася у вікно, думаючи про цю ніч.

Про його історію.

Про те, як мені було тепло поруч із ним.

А ще про те, що, можливо, я починаю боятися не стукоту гілок у вікно, а чогось зовсім іншого.