Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

День виписки мами настав швидше, ніж я очікувала.

Я зранку перевезла останні свої речі з квартири Вербицького до своєї, щоб мама нічого не запідозрила. На щастя, хоч з посади асистентки він мене не звільнив.

Перед тим як їхати в лікарню, я вирішила повідомити йому, що беру кілька годин перерви. Зайшовши до його кабінету, я побачила, як він щось друкував на ноутбуці, не відриваючи погляду від екрана.

— Вербицький, я відпроситися. Маму виписують, треба її забрати з лікарні.

Він нарешті підняв голову, кивнув і вже, здається, збирався щось сказати, коли раптом зупинився, задумався на секунду і видав:

— Я підвезу.

Я кліпнула, не розуміючи, чи правильно почула.

— Що?

— Я підвезу тебе в лікарню і заберу маму.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити його пропозицію.

— Але навіщо? Я можу взяти таксі…

— Тобі буде зручніше. І мамі теж.

Я розгублено дивилася на нього, розмірковуючи, чи не жартує він. Але його обличчя залишалося серйозним.

З одного боку, ідея була дивною. З іншого – логічною. Вербицький був правий: у його авто буде комфортніше, ніж у таксі.

— Ну… якщо тобі не складно… — пробурмотіла я, остаточно погоджуючись.

— Якби було складно, я б не запропонував. Поїхали.

---

Коли ми приїхали до лікарні, мама вже була готова. Вона сиділа на ліжку, акуратно складені речі лежали в сумці поруч. Побачивши мене, вона радісно всміхнулася.

— Доню! Я вже думала, що ти запізнишся.

Я підійшла до неї, поцілувала в щоку й допомогла підвестися.

— Ну що ти, мамо, я ж відповідальна людина.

— А як ми їдемо додому?

Я перевела погляд на двері, де з’явився Вербицький.

— Не хвилюйтеся, пані Олено. Я вас підвезу.

Мама здивовано подивилася на мене.

— Ого. А ти не казала, що твій бос такий ввічливий.

— Ага, ввічливий… — пробурмотіла я, дивлячись на Вербицького, який стримував усмішку.

---

Дорогою додому мама не могла стримати цікавості й розпитувала про все.

— А що це за машина така велика?

— Позашляховик.

— А ви завжди такі уважні до своїх працівників, Андрію?

Я ледь не вдавилася.

— Мамо!

— Що? Я просто питаю.

Вербицький усміхнувся:

— Не завжди. Але ваша донька – особливий випадок.

Мама підозріло глянула на мене, а я відвела очі у вікно.

— Це як розуміти?

— Як є, так і розумійте, — відповів він спокійно.

Я тільки зітхнула. Ну от навіщо він це сказав?

Коли ми приїхали, Вербицький вийшов із машини й допоміг мамі дійти до квартири.

— Дякую вам, Андрію, за все. І за допомогу, і особливо за те що оплатили мою операцію. - і легенько обійняла його за плечі

— Не варто, пані Олено. Одужуйте.

— Обов’язково. А ви заходьте в гості.

Я завмерла.

— Мамо!

Вона лише махнула рукою.

— Що такого? Хочеш сказати, що твій бос не заслуговує на запрошення?

Вербицький глянув на мене з хитрим виразом.

— Ще подумаю.

А потім попрощався і пішов.