Смерть на Нілі - Агата Крісті

Заперечення до версії про вину Пеннінґтона: навіщо викидати револьвер за борт, якщо це цінний доказ проти Ж. Б.?

Флітвуд. Мотив: помста. Флітвуд почувався ображеним Ліннет Дойл. Міг підслухати суперечку й помітити, де був револьвер. Міг узяти револьвер, тому що це зручна зброя, а не щоб перекласти вину на Жаклін. Це пояснює те, що револьвер викинули за борт. Але якщо все саме так, то чому він написав «Ж» кров’ю на стіні?

N.B. Дешева хустинка, яку знайшли з револьвером, найімовірніше, належала такому чоловікові, як Флітвуд, а не комусь із багатих пасажирів.

Розалі Оттерборн. Нам вірити свідченням міс ван Скайлер чи запереченням Розалі? Щось кинули за борт у той час, і це, ймовірно, був револьвер, загорнутий в оксамитову шаль.

На що слід звернути увагу. Чи мала Розалі мотив? Їй могла не подобатись Ліннет Дойл, можливо, вона їй навіть заздрила, але на мотив для вбивства це не тягне. Свідчення проти неї може бути переконливим, лише коли ми розкриємо справжній мотив. Наскільки нам відомо, Розалі Оттерборн і Ліннет Дойл раніше не були знайомі та ніяк не пов’язані.

Міс ван Скайлер. Оксамитова шаль, у яку був замотаний револьвер, належала міс ван Скайлер. Вона заявила, що востаннє бачила її в оглядовому салоні. Жінка помітила пропажу ввечері та безуспішно намагалася її знайти.

Як шаль потрапила до рук Ікса? Чи Ікс вкрав її раніше ввечері? Але якщо так, то навіщо? Ніхто не міг знати наперед, що між Жаклін і Саймоном виникне суперечка. Чи Ікс знайшов її в салоні, коли йшов забрати револьвер з-під диванчика? Але якщо так, чому шаль не знайшли, коли шукали? Чи вона весь час була в міс ван Скайлер?

Тобто:

Чи не міс ван Скайлер вбила Ліннет Дойл? Її звинувачення на адресу Розалі Оттерборн – навмисна брехня? Якщо вона насправді скоїла вбивство, який у неї був мотив?

Інші можливі варіанти:

Пограбування як мотив. Може бути, позаяк перли зникли, а вони точно були на Ліннет Дойл минулого вечора.

Ненависник сім’ї Ріджвеїв. Можливо, але знову без доказів.

Відомо, що на борту є небезпечний чоловік – убивця. І в цій справі є вбивця та смерть. Може, тут існує якийсь зв’язок? Але слід довести, що Ліннет Дойл володіла загрозливою для неї самої інформацією про цю людину.

Висновки. Ми можемо поділити осіб на борту на дві групи: ті, у кого був можливий мотив чи проти кого є точні свідчення, і ті, хто, як нам відомо, поза підозрою.

Група І

Ендрю Пеннінґтон

Флітвуд

Розалі Оттерборн

Міс ван Скайлер

Луїза Бурже (крадіжка?)

Ферґюсон (політичний мотив?)

Група ІІ

Місіс Аллертон

Тім Аллертон

Корнелія Робсон

Міс Бауерз

Доктор Бесснер

Синьйор Річетті

Місіс Оттерборн

Джеймс Фанторп

Пуаро відклав аркуш.

– Те, що ви тут написали, – дуже ґрунтовне, дуже точне.

– Ви погоджуєтесь із цим?

– Так.

– І яким тоді буде ваше доповнення?

Пуаро поважно випрямився.

– Я ставлю собі одне запитання: чому револьвер викинули за борт?

– І це все?

– Наразі так. Доки я не отримаю вичерпної відповіді на це запитання, усе інше не має сенсу. Це є, мусить бути, вихідним пунктом. Зверніть увагу, мій друже, що у своєму стислому викладі про наш етап розслідування ви не намагаєтеся дати відповідь на це запитання.

Рейс знизав плечима.

– Можливо, це просто паніка.

Детектив розгублено похитав головою.

Він підняв промоклий м’ятий згорток оксамиту й розгладив його на столі. Пальцями він провів по обпалених місцях і вигорілих дірках.

– Скажіть мені, друже, – раптом озвався він. – Ви більше знаєтесь на вогнепальній зброї, ніж я. Чи така річ, як ця, у яку замотаний револьвер, набагато змінила звук пострілу?

– Ні. Не так, як глушник, наприклад.

Пуаро кивнув і продовжив:

– Звісно, людина, яка багато разів мала справу зі зброєю, знала б про це. Але жінка… жінка не знала б.

Рейс зацікавлено подивився на друга.

– Мабуть, ні.

– Ні. Вона могла прочитати про таке в детективах, у яких не завжди дуже точні деталі.

Полковник злегка штовхнув пальцем маленький револьвер з руків’ям із перлин.

– Цей малюк все одно не здійняв би багато шуму, – сказав він. – Лише клацання, оце й усе. З усім іншим шумом навколо – десять до одного, що його б не почули.

– Так, я думав про це.

Пуаро підняв хустинку й розглянув її.

– Чоловіча хустинка, але не хустинка джентльмена. Схоже, ce cher[53]«Вулвортс». Щонайбільше три пенси.

– Подібна хустинка могла належати такому чоловіку, як-от Флітвуд.

– Так. Ендрю Пеннінґтон, я помітив, носить хустинку з дуже тонкого шовку.

– Ферґюсон? – припустив Рейс.

– Можливо. Щоб привертати увагу. Але тоді хустинка мала б бути яскрава.

– Певне, використав її замість рукавички, щоб тримати револьвер, не залишаючи відбитків пальців, – сказав полковник і додав жартом: – «Розгадка скромної хустинки».

– О, так. Наче jeune fille[54], еге ж?

Детектив поклав хустинку й повернувся до шалі, ще раз роздивляючись сліди від пороху.

– Усе те саме, – пробурмотів він. – Дивно…

– Ви про що?

Пуаро спокійно пояснив:

– Cette pauvre[55]мадам Дойл. Лежить собі спокійно… з маленькою діркою в голові. Пам’ятаєте її вигляд?

Рейс зацікавлено поглянув на детектива.

– Знаєте, – мовив полковник, – у мене виникла думка, що ви намагаєтеся щось мені сказати, але я не маю жодного уявлення, що саме.

Розділ вісімнадцятий

У двері постукали.

– Заходьте, – гукнув Рейс.

Зайшов стюард.

– Пробачте, сер, – звернувся він до Пуаро, – але вас кличе містер Дойл.

– Іду.

Детектив підвівся. Він вийшов з кімнати, піднявся трапом на палубу для прогулянок і пройшов до каюти доктора Бесснера.

Саймон був підпертий подушками, його обличчя гарячково палало. Він мав збентежений вигляд.

– Дуже люб’язно з вашого боку, мсьє Пуаро, що ви зайшли. Слухайте, я хочу вас про дещо попросити.

– Так?

Саймонове обличчя ще більше почервоніло.

– Це… це про Джекі. Я хочу її побачити. Ви думаєте… ви не проти… вона не проти, як