Смерть на Нілі - Агата Крісті

Міс Бауерз замовкла.

Рейс запитав:

– Як ви виявили, що їх узяли?

– Вони були в її панчохах уранці. Звісно, я знала, чиї вони. Я їх часто бачила. Я пішла, щоб повернути перли на місце, сподіваючись, що місіс Дойл ще не встала й не виявила пропажі. Але там стояв стюард, він сказав мені про вбивство і що нікому туди не можна заходити. Тож, як бачите, я опинилася в надзвичайно скрутному становищі. Але не залишила надії підсунути перли назад у каюту пізніше, до того як помітять їхню відсутність. Мушу запевнити, що в мене видався вкрай неприємний ранок, я міркувала, як вчинити найкраще. Бачите, сім’я ван Скайлер дуже особлива й унікальна. Було б неприйнятно, якби це потрапило в газети. Але в цьому не буде необхідності, еге ж?

Міс Бауерз справді тривожилася.

– Це залежить від обставин, – обережно сказав полковник Рейс. – Але ми, звісно, зробимо все, що зможемо. А що про це говорить сама міс ван Скайлер?

– О, звісно, вона це заперечуватиме. Стара завжди так робить. Скаже, що якась недобра людина поклала їх туди. Вона ніколи не визнає, що бере щось. Тому якщо її вчасно впіймати, вона покірно повертається в ліжко. Каже, що вийшла подивитися на місяць. Якось так.

– Чи міс Робсон знає про цю… е-е… слабинку?

– Ні, не знає. Її мати знає, але дівчина дуже простодушна, тому мати подумала, що краще їй нічого про це не знати. Я здатна сама впоратися з міс ван Скайлер, – компетентно додала міс Бауерз.

– Ми маємо вам подякувати, мадемуазель, що ви так швидко до нас прийшли, – мовив Пуаро.

Міс Бауерз піднялася.

– Я сподіваюся, що вчинила правильно.

– Будьте певні, що так і є.

– Бачите, оскільки тут також має місце вбивство…

Полковник Рейс перебив жінку. Його голос звучав похмуро.

– Міс Бауерз, я збираюся поставити вам запитання й хочу підкреслити, що на нього потрібно відповісти правдиво. Міс ван Скайлер страждає на клептоманію. А чи є в неї схильність до манії вбивства?

Міс Бауерз миттєво відповіла:

– О, Господи, ні! Нічого подібного. Ви можете повністю мені вірити. Стара леді не скривдила б і мухи.

Відповідь прозвучала з такою переконливою впевненістю, що, здавалося, нічого більше не можна додати. І все ж у Пуаро знайшлось одне незначне запитання.

– Міс ван Скайлер страждає на глухоту?

– Власне кажучи, так, мсьє Пуаро. У будь-якому разі, це не так помітно під час розмови. Але доволі часто вона не чує, коли заходиш у кімнату чи щось подібне.

– Гадаєте, вона би почула, як хтось ходить у сусідній каюті місіс Дойл?

– О, я так не думаю, жодним чином. Бачите, ліжко з іншого боку каюти, навіть не біля суміжної стіни. Ні, не думаю, що вона б щось почула.

– Дякую, міс Бауерз.

– Може, ви повернетесь до їдальні й зачекаєте з іншими? – попросив Рейс.

Полковник відчинив їй двері та став спостерігати, як жінка спускається сходами й заходить у зал. Тоді зачинив двері й повернувся до столу. Пуаро підняв перли.

– Ну, – похмуро почав Рейс, – реакція з’явилася доволі швидко. Ця жінка досить холоднокровна й хитра і цілком здатна обманути нас ще більше, якщо їй знадобиться. Що ж із міс Марі ван Скайлер? Не думаю, що ми можемо виключити її зі списку ймовірних підозрюваних. Знаєте, вона могла б здійснити вбивство, щоб отримати ті коштовності. Ми не можемо вірити медсестрі на слово. Вона старається зробити якнайкраще для сім’ї.

Пуаро кивнув, погоджуючись. Він був дуже зайнятий перлами, перебирав їх пальцями, піднімав до очей.

Нарешті він озвався:

– Гадаю, можна вважати частину розповіді про стару леді правдивою. Вона справді виглядала з каюти й справді бачила Розалі Оттерборн. Але не думаю, що вона чула щось чи когось у каюті Ліннет Дойл. Мабуть, вона визирала зі своєї каюти перед тим, як прослизнути й вкрасти перлини.

– Виходить, міс Оттерборн дійсно там була?

– Так. Викидала за борт материн таємний запас алкоголю.

Полковник Рейс співчутливо похитав головою.

– Он воно що! Непроста ситуація для молодої дівчини.

– Так, її життя не надто веселе, cette pauvre petite Rosalie[59].

– Ну, я радий, що це вияснилося. Вона не бачила й не чула нічого?

– Я її про це запитував. Вона відповіла, секунд через двадцять, що нікого не бачила.

– О? – полковник, здавалось, насторожився.

– Так, це про щось свідчить.

Рейс повільно промовив:

– Якщо Ліннет Дойл застрелили приблизно десять хвилин по першій, то чи так уже й дивно, що ніхто не чув пострілу після того, як пароплав затих? Визнаю, що такий маленький револьвер не створить багато шуму, але в той час на пароплаві панувала мертва тиша, і будь-який шум, навіть тихий постріл, мав бути чутним. Але тепер я починаю розуміти. Каюта перед нею була порожня, оскільки її чоловік був у каюті доктора Бесснера. Ту, що ближче до корми, займає глуха ван Скайлер. Залишається тільки…

Він зупинився й вичікувально глянув на Пуаро. Той кивнув.

– Сусідня каюта з іншого боку судна. Іншими словами – Пеннінґтон. Схоже, ми знову й знову повертаємося до Пеннінґтона.

– Цього разу ми поговоримо з ним, відкинувши делікатність!

Ось так! Я обіцяю собі таке задоволення.

– А поки нам краще взятися за обшук судна. Перлини все ще дають зручний привід, хоч їх і повернули, – малоймовірно, що міс Бауерз розповість про цей факт.

– Ох, ці перлини!

Пуаро знову тримав їх навпроти світла. Він висунув язик і лизнув їх, навіть обережно прикусив перлину зубами. Потім, зітхнувши, кинув їх на стіл.

– Ось ще одне ускладнення, мій друже, – сказав він. – Я не експерт у дорогоцінних каменях, але свого часу мав нагоду з ними працювати. І я майже впевнений у тому, що кажу. Ці перли – лише майстерна підробка.

Розділ двадцять перший

Полковник Рейс коротко вилаявся.

– Ця клята справа стає все більше й більше заплутана, – він підняв намисто. – Сподіваюся, що ви не помилилися? Як на мене, з перлами все гаразд.

– Так, підробка дуже гарна.

– І що це нам дає? Ліннет Дойл могла навмисне зробити підробку й принести її на борт заради безпеки. Багато жінок так робить.

– Гадаю, якби це було так, то її чоловік про це б знав.

– Вона могла йому не сказати.

Пуаро невдоволено похитав головою.

– Ні, не думаю, що це так. Я милувався намистом мадам Дойл у перший вечір на пароплаві –