Смерть на Нілі - Агата Крісті

Він закидав покоївку запитаннями:

– Як вона відреагувала, коли ви його знайшли?

Жінка похитала головою.

– Не думаю, що вона помітила. Я стояла до неї спиною, коли переглядала її сумку.

– Усе-таки вона мусила знати, що ви на нього натрапите. Ну гаразд, це вище мого розуміння. Як щодо служниці?

– Ми обшукали весь пароплав, сер. Її ніде немає.

– Про що ви? – запитав Саймон.

– Служниця місіс Дойл, Луїза Бурже. Вона зникла.

– Зникла?

Рейс задумливо промовив:

– Вона могла вкрасти перли. Вона єдина мала достатньо можливостей зробити копію.

– І тоді, коли вона виявила, що розпочався обшук, викинулася за борт? – припустив Саймон.

– Нісенітниці, – роздратовано відповів полковник. – Жінка не може непомітно викинутися за борт серед білого дня з такого судна, як це. Вона неодмінно десь на борті.

Він знову звернувся до стюарда.

– Коли її бачили востаннє?

– Приблизно за півгодини до того, як подзвонили на обід, сер.

– Ми однаково оглянемо її каюту, – сказав Рейс. – Може, знайдемо якусь підказку.

Він попрямував на нижню палубу. Пуаро пішов слідом. Чоловіки відімкнули двері каюти й зайшли всередину.

Луїза Бурже, робота якої полягала в тому, щоб тримати в порядку речі інших людей, із власним майном не церемонилася. На комоді була розкидана купа мотлоху, валіза, роззявивши рота, лежала незамкнена, позаяк з одного боку звисав одяг, зіжмакана спідня білизна висіла на кріслах.

Поки Пуаро швидкими вправними пальцями виймав шухляди комода, Рейс оглядав валізу.

Туфлі Луїзи стояли рядком біля ліжка. Одна з них, чорна з лакованої шкіри, розташувалася під незвичним кутом, майже без опори. Це мало такий дивний вигляд, що привернуло увагу полковника.

Він зачинив валізу й нахилився до туфель.

Тоді різко скрикнув.

Пуаро обернувся.

– Qu’est-ce qu’ily a?[64]

Рейс похмуро відповів:

– Вона не зникла. Вона тут, під ліжком…

Розділ двадцять другий

Тіло жінки, якою й була Луїза Бурже, лежало на підлозі її каюти. Двоє чоловіків схилились над ним.

Рейс випростався першим.

– Мертва приблизно годину. Приведемо до неї Бесснера. Закололи в серце. Гадаю, смерть миттєва. Вигляд не надто привабливий, чи не так?

– Так.

Пуаро похитав головою, ледь затремтівши.

Смагляве хитре обличчя скорчилось від подиву чи люті, губи оголювали ряд зубів.

Детектив обережно нахилився й підняв праву руку. У пальцях щось було. Він вийняв це й протягнув Рейсові – шматок банкноти світло-рожевого кольору.

– Бачите, що це?

– Гроші, – відповів Рейс.

– Гадаю, краєчок банкноти в тисячу франків.

– Зрозуміло, що тут трапилося, – промовив полковник. – Вона щось знала й шантажувала цим вбивцю. Ми ж підозрювали, що вона не все розповіла цього ранку.

Пуаро вигукнув:

– Ми справжні ідіоти, дурні! Ми мали здогадатися ще тоді. Як вона сказала? «Що я могла почути чи побачити? Я була на середній палубі. Звісно, якби я не спала і якби я піднялася сходами, тоді, мабуть, я могла б побачити вбивцю, цього монстра, який заходив чи виходив з каюти мадам, та оскільки…» Звісно, саме так і трапилося! Вона справді піднімалася. Вона справді бачила, що хтось прослизнув до каюти Ліннет Дойл чи вийшов із неї. І через свою жадібність, нерозумну жадібність, вона тепер лежить тут…

– І ми зовсім не наблизились до того, хто її вбив, – з огидою закінчив Рейс.

Детектив похитав головою.

– Ні, ні. Ми тепер знаємо набагато більше. Ми знаємо… знаємо практично все. Тільки те, що нам відомо, здається неймовірним… Проте так має бути. Тільки я не розумію… Фу! Яким дурнем я був сьогодні вранці! Ми відчували… ми обидва відчували, що вона щось приховує, і все ж не усвідомлювали логічної причини – шантажу.

– Вона, певне, вимагала плату за мовчання негайно, – припустив Рейс. – Вимагала з погрозами. Убивця був вимушений погодитися на цю вимогу й заплатив їй французькими купюрами. Так?

Пуаро задумливо похитав головою.

– Навряд чи. Багато людей беруть запасні гроші в подорож – інколи п’ятифунтові банкноти, інколи долари, але часто й французькі купюри. Імовірно, вбивця заплатив їй усе, що мав, сумішшю валют. Ще раз відтворимо події.

– Убивця заходить у каюту, дає їй гроші, а потім…

– А потім, – закінчив Пуаро, – вона їх рахує. О, так, я знаю цих людей. Вона рахувала гроші й на той час утратила пильність. Убивця вдарив. Усе пройшло успішно, він забрав гроші й утік, не помітивши, що край однієї з купюр відірваний.

– Ми зможемо його так знайти, – впевнено сказав Рейс.

– Сумніваюся, – заперечив детектив. – Він огляне гроші й, мабуть, помітить надрив. Звісно, якщо він жадібний, то не зможе знищити тисячну купюру, – але боюсь… дуже боюсь, що він зовсім іншого характеру.

– Як ви це зрозуміли?

– Обидва злочини – і цей, і вбивство мадам Дойл – вимагали певних рис: відваги, зухвальства, впевненого виконання, миттєвої дії. Ці риси не узгоджуються з ощадливістю чи схильністю до розсудливості.

Рейс сумно похитав головою.

– Краще покличу Бесснера, – сказав він.

Огляд опасистого лікаря не зайняв багато часу. Охаючи й ахаючи, він взявся за роботу.

– Вона мертва не більше години, – оголосив він. – Смерть дуже швидка, миттєва.

– А яка, гадаєте, була використана зброя?

– О, це цікаво. Щось дуже гостре, дуже тоненьке, дуже витончене. Я можу показати таку річ.

Повернувшись із чоловіками до своєї каюти, він відкрив скриньку й вийняв довгий витончений скальпель.

– Щось схоже на таке, друзі. Це не просто звичайний кухонний ніж.

– Сподіваюся, – спокійно мовив Рейс, – що жоден із ваших скальпелів… е-е… не зник, докторе?

Бесснер витріщився на нього, потім його лице почервоніло від обурення.

– Що ви таке кажете? Ви думаєте, я… я, Карл Бесснер, добре відомий у всій Австрії – зі своїми клієнтами й пацієнтами високого походження, – я вбив нещасну маленьку femme de chambre[65]? Ах, це обурливо, абсурд, як можна так думати! Жоден із моїх ножів не зник – жоден, кажу вам. Вони всі тут, усі на своїх місцях. Можете подивитися самі. А цю зневагу до моєї професії я не забуду.

Доктор