Смерть на Нілі - Агата Крісті
Рейс спитав:
– І то був…?
Бах!
Звук пострілу заполонив кімнату. Стояв їдкий, прокислий запах диму. Місіс Оттерборн повільно повернулася набік, а тоді важко подалася вперед і з гуркотом упала на підлогу. З круглої чіткої дірки за вухом потекла кров.
На мить запала разюча тиша.
Тоді обоє здорових чоловіків зірвалися на ноги. Тіло жінки трохи завадило їхнім рухам. Рейс схилився над нею, тоді як Пуаро, немов кіт, стрибнув до дверей і кинувся на палубу.
Палуба була порожня. На долівці, якраз навпроти порога, лежав великий револьвер «Кольт».
Пуаро глипнув в обидві сторони. На палубі нікого не було. Тоді він рвонув до корми. Коли повертав за ріг, то наскочив на Тіма Аллертона, який швидко рухався з протилежного боку.
– Що то в біса було? – задихавшись, вигукнув Тім.
Пуаро швидко видихнув:
– Ви когось зустрічали дорогою сюди?
– Чи зустрічав когось? Ні.
– Тоді ходіть зі мною.
Він взяв молодого чоловіка попід руку й пішов назад. Там уже зібрався маленький натовп. Розалі, Жаклін і Корнелія вибігли з кают. На палубу також вийшли люди з салону – Ферґюсон, Джим Фанторп і місіс Аллертон.
Рейс стояв біля револьвера. Пуаро, повернувши голову, різко спитав у Тіма:
– Маєте якісь рукавички в кишені?
Тім понишпорив.
– Так, маю.
Пуаро вихопив їх у нього, надягнув і нахилився оглянути револьвер. Рейс зробив те саме. Інші дивилися, затамувавши подих.
Полковник озвався:
– Він не пішов в інший бік. Фанторп і Ферґюсон сиділи на прогулянковій палубі, вони б його бачили.
Пуаро відповів:
– А містер Аллертон зустрів би його, якби той ішов до корми.
Рейс показав на револьвер.
– Тільки уявіть, ми бачили його не так давно. Однак необхідно переконатися.
Він постукав у двері каюти Пеннінґтона. Відповіді не було. Каюта була пуста. Рейс підійшов до правої шухляди комода й висунув її. Револьвер зник.
– Питання вирішене, – відказав Рейс. – Що ж, а де сам Пеннінґтон?
Чоловіки знову вийшли на палубу. До групи приєдналася місіс Аллертон. Пуаро швидко підійшов до неї.
– Мадам, заберіть міс Оттерборн із собою та пригляньте за нею. Її маму, – він поглядом зустрівся з Рейсом, і той кивнув, – убили.
Поспішно з’явився доктор Бесснер.
– Gott im Himmel! Що тут знову?
Йому звільнили дорогу. Рейс вказав на каюту. Лікар увійшов досередини.
– Знайдіть Пеннінґтона, – сказав полковник. – На тому револьвері є відбитки пальців?
– Жодного, – відповів Пуаро.
Вони знайшли Пеннінґтона палубою нижче. Він сидів у невеликій вітальні й писав листи.
– Якісь новини? – запитав юрист, піднявши красиве, чисто виголене обличчя.
– Хіба ви не чули пострілу?
– Коли ви про це згадали, я зрозумів, що чув якийсь вибух. Але я ніколи б не подумав… Когось застрелили?
– Місіс Оттерборн.
– Місіс Оттерборн? – Пеннінґтон здавався приголомшеним. – Ви мене дивуєте. Місіс Оттерборн, – він похитав головою. – Я собі цього взагалі не уявляю! – чоловік знизив голос і продовжив: – Мені спало на думку, що в нас на борту маніяк-убивця. Нам слід організувати систему захисту.
– Містере Пеннінґтон, – сказав Рейс, – як довго ви в цій кімнаті?
– О, дайте подумати, – містер Пеннінґтон легенько потер підборіддя. – Хвилин двадцять, десь так.
– І ви з неї не виходили?
– Та ні, звісно ні.
Він допитливо поглянув на двох чоловіків.
– Бачите, містере Пеннінґтон, – пояснив Рейс, – місіс Оттерборн застрелили з вашого револьвера.
Розділ двадцять четвертий
Містер Пеннінґтон був шокований. Він заледве міг у це повірити.
– Ну, джентльмени, – сказав він, – це дуже серйозна справа. Справді дуже серйозна.
– Надзвичайно серйозна для вас, містере Пеннінґтон.
– Для мене? – брови юриста піднялися від переляканого подиву. – Але ж, вельмишановний сер, я спокійно сидів тут і писав, коли здійснили той постріл.
– Ви маєте свідка, щоб це підтвердити?
Пеннінґтон похитав головою.
– Та ні, не думаю. Але, без сумніву, я не міг вийти на верхню палубу, застрелити цю бідну жінку (зрештою, навіщо мені в неї стріляти?) і спуститися назад так, щоб мене ніхто не побачив. У цей час на прогулянковій палубі завжди багато людей.
– А як поясните, що стріляли з вашого револьвера?
– Ну, боюсь, у цьому можна звинуватити мене. Ще на початку нашої подорожі пароплавом якось увечері в салоні зайшла мова про вогнепальну зброю, і я тоді зауважив, що завжди беру револьвер із собою в подорож.
– Хто там був?
– Точно й не згадаю. Майже всі, думаю. У всякому разі – чималий натовп.
Пеннінґтон злегка похитав головою.
– Ну, так, – продовжив юрист. – Мене напевно в цьому можна звинуватити. Та спершу Ліннет, потім служниця Ліннет, а тепер місіс Оттерборн. Здається, для вбивства немає жодних причин.
– Була причина, – заперечив Рейс.
– Була?
– Так. Місіс Оттерборн саме мала намір розповісти нам, що бачила якусь особу, котра заходила в каюту Луїзи. Але до того, як вона змогла назвати цю людину, її застрелили.
Ендрю Пеннінґтон приклав красиву шовкову хустинку до чола.
– Усе це жахливо, – пробурмотів він.
– Мсьє Пеннінґтон, я хотів би обговорити з вами деякі моменти. Зайдете в мою каюту через півгодини? – попросив Пуаро.
– Із задоволенням.
Хоча Пеннінґтон аж ніяк не мав задоволеного вигляду. Рейс і Пуаро переглянулися й швидко вийшли з вітальні.
– Хитрий старий диявол, – сказав Рейс, – але боїться. Еге ж?
Пуаро кивнув.
– Так, не надто він щасливий, наш мсьє Пеннінґтон.
Коли вони знову дістались прогулянкової палуби, з каюти вийшла місіс Аллертон і, побачивши детектива, настирливо покликала його до себе.
– Мадам?
– Та бідолашна дитина! Скажіть, мсьє Пуаро, чи є десь двомісна каюта, щоб я розділила її з Розалі? Їй не слід повертатися в ту, де вона жила з матір’ю, а моя лише на одну особу.
– Це можна влаштувати, мадам. Дуже люб’язно з вашого боку.
– Це просто ввічливість. Крім того, я так захоплююсь цією дівчиною. Вона завжди мені подобалася.
– Вона дуже… засмучена?
– Страшенно. Здається, вона була цілком віддана тій відразливій жінці. Це так зворушливо. Тім вважає, що вона пила. Це правда?
Пуаро кивнув.
– О, бідна жінка, гадаю, не можна її засуджувати, але в Розалі, мабуть, було жахливе життя.
– Так, мадам. Вона дуже горда й дуже вірна.
– Ага, мені це подобається – я про
