Пуаро веде слідство - Агата Крісті

Аґата Крісті

Пуаро веде слідство

Зірка Заходу

Я стояв біля вікна в кімнаті Пуаро, ліниво поглядаючи на вулицю.

– Оце так! – раптом вихопилося в мене.

– Що там, mon ami?1 – спокійно запитав Пуаро, не підводячись із затишного крісла.

– Це ви спробуйте пояснити, що відбувається! Ось факти: вулицею йде молода леді, багато вбрана – модний капелюшок, розкішне хутро. Вона йде повільно й уважно розглядає будинки. І не бачить, що її переслідують троє чоловіків і немолода жінка. Ось до них приєднується хлопчина-посильний, він показує на леді й розмахує руками. Що за драма розігрується в нас на очах? Невже ця розкішна леді – шахрайка, а троє чоловіків позаду – детективи, які хочуть її схопити? А може, це вони – негідники, які збираються напасти на невинну жертву? Що скаже наш видатний детектив?

– Видатний детектив, mon ami, як завжди, обере найпростіше. Він встане і подивиться сам, – і мій друг теж підійшов до вікна.

За мить він задоволено захихотів.

– Ви, як завжди, дивитеся на факти крізь рожеві окуляри романтизму. Це міс Мері Марвелл. Кінозірка. За нею йде табунець шанувальників, вони впізнали її на вулиці. І, en passant2, любий мій Гастінґсе, міс Марвелл їх давно помітила!

Я засміявся.

– Тепер усе ясно! Але тут ви не розгадували загадку, Пуаро, а просто впізнали цю леді.

– En vérité!3 Але скільки разів ви бачили Мері Марвелл на екрані, mon cher?4

Я задумався.

– Певно, з десяток разів.

– А я – лиш один! Але саме я впізнав її, не ви.

– У реальності вона зовсім не така, як на екрані, – промимрив я.

– Sacré!5 – вигукнув Пуаро. – Невже ви сподівалися побачити міс Марвелл на вулицях Лондона в ковбойському капелюсі, босоніж або в образі ірландської дівиці з копицею рудих кучерів? Вас постійно відволікають якісь дрібні деталі! Пригадайте справу балерини Валері Сент-Клер.

Я роздратовано стенув плечима.

– Утім, не переймайтеся, mon ami, – зронив, заспокоївшись, мій друг-детектив. – Не всім же бути Еркюлями Пуаро! Що поробиш.

– Ви – найбільший ваш прихильник з усіх, кого я знаю! – вигукнув я напівзахоплено, напівсердито.

– Звісно. Бо якщо людина – унікум, вона про це знає! І не тільки вона – якщо я не помиляюся, міс Мері Марвелл поділяє мою думку.

– Що?

– Поза всяким сумнівом. Вона йде сюди.

– Як ви здогадалися?

– Дуже просто. Ця вулиця – вона ж не належить до фешенебельних, mon ami. Тут не живуть ні знамениті лікарі, ні знамениті дантисти, ні навіть знамениті модистки! Зате тут живе знаменитий детектив. Oui6, мій друже, я став модним, dernier cri!7 Люди кажуть одне одному: «Comment?8 Ви загубили свій золотий портсигар? Сходіть до того симпатичного бельгійця. Він такий чудовий! Усі до нього ходять! Courez!9» І вони прибігають! Табунами, mon ami! З найдурнішими проблемами! – унизу пролунав дзвінок. – Ну, що я вам казав? Ось і міс Марвелл.

Пуаро, як завжди, мав рацію. За хвилину американську кінозірку провели до нас, і ми підвелися їй назустріч.

Мері Марвелл, поза сумнівом, була одною з найпопулярніших кінозірок. Вона лиш недавно прибула в Англію разом із чоловіком Ґреґорі Рольфом, теж кіноактором. Вони одружилися близько року тому в Штатах, і тепер уперше приїхали сюди. Їм влаштували розкішний прийом. Усі відразу почали захоплюватися Мері Марвелл, її чудовим вбранням і багатими хутрами, її прикрасами, особливо одною – вишуканим діамантом, який почали називати, на честь його власниці, «Зіркою Заходу». Про цей знаменитий камінь багато писали правди й вигадок, і ходили чутки, що він застрахований на величезну суму – п’ятдесят тисяч фунтів.

Усі ці подробиці пригадалися мені, поки я разом із Пуаро вітав нашу прекрасну клієнтку.

Міс Марвелл була мініатюрна, струнка і дуже гарна, схожа на маленьку дівчинку з великими невинними синіми очима.

Пуаро підсунув їй стільця, і вона одразу заговорила.

– Боюся, ви будете не найкращої думки про мене, мосьє Пуаро, але шановний лорд Кроншоу розповів мені вчора ввечері, як віртуозно ви розгадали загадку смерті його небожа, і я подумала, що просто мушу звернутися до вас за порадою. Можливо, це не більше ніж дурний жарт – Ґреґорі так каже – але цей жарт до смерті мене налякав.

Вона зупинилася перевести подих. Пуаро підбадьорливо всміхнувся.

– Продовжуйте, мадам. Я досі не все розумію.

– Усе через ці листи. – Міс Марвелл розстібнула сумочку, дістала звідти три конверти й подала Пуаро.

Той почав уважно їх розглядати.

– Дешевий папір – ім’я й адресу акуратно надруковано на машинці. Подивимося, що всередині. – Він вийняв листи.

Я схилився над плечем Пуаро, теж силкуючись розгледіти напис. Це було одне-єдине речення, надруковане так само акуратно, як і адреса на конверті. Ось що воно повідомляло:

«Великий діамант – ліве око бога – має повернутися туди, звідки його взяли».

Другий лист точно повторював перший, а от третій був більш розгорнутий:

«Вас попередили. Ви не послухалися. Тепер ми заберемо діамант. Коли місяць буде вповні, два діаманти – ліве і праве око бога – повернуться на своє місце. Так написано».

– Перший лист я сприйняла за жарт, – пояснила міс Марвелл. – Другий мене спантеличив. Третій надійшов учора, і мені здалося, що ця справа, можливо, серйозніша, ніж я думала спочатку.

– Бачу, ці листи надійшли не поштою.

– Ні, їх власноруч приніс мені китаєць. Це мене і лякає.

– Чому?

– Тому що саме в китайця Ґреґорі купив цей камінь три роки тому, у Сан-Франциско.

– Я так розумію, мадам, що ви говорите про діамант…

– «Зірка Заходу», – підтвердила міс Марвелл. – Саме так. Ґреґорі пригадує, що з цим каменем була пов’язана якась історія, але китаєць, який продав прикрасу, нічого до пуття не розповів. Ґреґорі каже, що той продавець, здається, був страшенно наляканий і гарячково поспішав позбутися каменя. Він узяв за нього лиш одну десяту справжньої вартості. Цей діамант Ґреґорі подарував мені на весілля.

Пуаро задумливо кивнув.

– На позір видається, що вся ця історія – не більше ніж романтична побрехенька. Але хтозна? Прошу вас, Гастінґсе, подайте мені мого щоденничка.

Я виконав прохання Пуаро.

– Voyons!10 – сказав Пуаро, гортаючи сторінки. – Коли буде повня? А, цієї п’ятниці. Отже, в нас є три