Смерть на Нілі - Агата Крісті
Він замовк.
Пуаро зацікавлено глянув на нього.
– Ви хочете побачити мадемуазель Жаклін? Я приведу її.
– Дякую. Страшенно люб’язно з вашого боку.
Чоловік рушив на пошуки. Він знайшов Жаклін де Бельфор у салоні. Вона сиділа, скрутившись у кутку. У неї на колінах лежала розгорнута книжка, але дівчина її не читала.
Пуаро лагідно сказав:
– Підете зі мною, мадемуазель? Мсьє Дойл хоче вас бачити.
Жаклін підскочила. Її обличчя спершу спалахнуло, а потім зблідло. Вона здавалася збентеженою.
– Саймон? Він хоче мене бачити, бачити мене?
Її недовіра видалася йому зворушливою.
– Ви підете, мадемуазель?
Дівчина слухняно встала, наче спантеличена дитина.
– Я… Так, звісно, я піду.
Пуаро зайшов у каюту.
– Прийшла мадемуазель.
Вона ввійшла за ним і, завагавшись, зупинилася… стояла там тихо й оніміло, не зводячи очей із Саймона.
– Привіт, Джекі, – хлопець також був збентежений. – Чудово, що ти прийшла. Я хотів сказати… Тобто… Те, що я маю на увазі…
Дівчина його перебила. Вона поспіхом заговорила, відчайдушно, на одному диханні:
– Саймоне, я не вбивала Ліннет. Ти знаєш, що я цього не робила… Я… поводилася як божевільна минулої ночі. Ти зможеш мені колись пробачити?
Тепер слова далися йому набагато легше.
– Звісно. Пусте! Усе гаразд! Це те, що я хотів сказати. Думав, що ти, мабуть, трохи хвилюєшся, знаєш…
– Хвилююся? Трохи? О! Саймоне!
– Саме тому я хотів тебе побачити. Усе досить добре, бачиш, люба? Ти просто наробила трохи галасу минулої ночі, була напідпитку. Усе це природно.
– О, Саймоне! Я могла тебе вбити…
– Не ти. І не тою маленькою трухлявою пукавкою…
– А твоя нога! Можливо, ти ніколи знову не ходитимеш…
– Слухай, Джекі, не будь плаксою. Як тільки ми дістанемось до Асуана, мені зроблять рентгенівський знімок, виймуть ту нещасну кулю, і все буде в повному порядку.
Ковтаючи сльози, Жаклін кинулася вперед та опустилась на коліна біля Саймонового ліжка. Вона схлипувала, затуливши обличчя. Саймон незграбно гладив її по голові. Його погляд зустрівся з поглядом Пуаро, і той, зітхнувши, неохоче вийшов із каюти.
Виходячи, він почув зажурений шепіт:
– Як я могла бути таким монстром? О, Саймоне!.. Мені страшенно жаль…
Назовні, схилившись на поручні, стояла Корнелія Робсон.
Вона повернула голову.
– О, це ви, мсьє Пуаро. Здається жахливим, що сьогодні такий прекрасний день.
Детектив глянув на небо.
– Коли світить сонце, не можна побачити місяць, – сказав він. – Але коли сонце заходить… ех, коли сонце заходить.
Корнелія роззявила рота.
– Перепрошую?
– Я казав, мадемуазель, що коли сонце зайде, ми побачимо місяць. Так і є, хіба ні?
– Так, звісно.
Вона підозріло глянула на співрозмовника.
Чоловік злегка засміявся.
– Я верзу дурниці, – сказав він. – Не звертайте уваги.
Він поволі рушив до корми судна. Проходячи повз наступну каюту, детектив на хвилину зупинився. Він вловив уривки розмови зсередини.
– Зовсім невдячна… Після всього, що я для тебе зробила, ти зовсім не зважаєш на свою нещасну матір… Жодного уявлення про мої страждання…
Пуаро міцно стиснув губи, підняв руку й постукав.
Запанувала раптова тиша, а тоді почувся голос місіс Оттерборн:
– Хто там?
– Мадемуазель Розалі є?
У дверях з’явилася Розалі. Детектива приголомшив її вигляд. У дівчини під очима були темні кола, а довкола рота пролягли борозни смутку.
– У чому річ? – непривітно запитала вона. – Що ви хочете?
– Задоволення від кількох хвилин розмови з вами, мадемуазель. Вийдете?
Вона відразу сердито скривилася й глипнула на нього з підоз рою.
– Навіщо це мені?
– Я вас благаю, мадемуазель.
– Здогадуюся…
Розалі вийшла на палубу, зачиняючи за собою двері.
– Ну?
Пуаро легенько взяв її під руку й повів палубою в напрямку корми. Вони проминули ванні кімнати та повернули за ріг. Кормова частина палуби була в їхньому розпорядженні. За ними текли води Нілу. Пуаро оперся ліктями на поручні. Розалі непорушно стояла прямо.
– Ну? – повторила вона, і в її голосі пролунав той самий неприємний тон.
Детектив говорив повільно, вибираючи слова.
– Я міг би поставити вам певні запитання, мадемуазель, але я ні на мить не сподіваюся, що ви погодитеся на них відповісти.
– Тоді, схоже, ви мене намарне сюди привели.
Пуаро поволі провів пальцем по дерев’яних поручнях.
– Ви звикли, мадемуазель, нести свій тягар… Але це не може тривати дуже довго. Напруга стає надто велика. Для вас, мадемуазель, напруга вже занадто велика.
– Я не знаю, про що ви, – мовила Розалі.
– Я говорю про факти, мадемуазель, огидні факти. Назвімо речі своїми іменами – і обійдемось одним коротким реченням. Ваша мати, мадемуазель, п’є.
Розалі не відповіла. Вона роззявила рота, а тоді закрила. Дівчина здавалась розгубленою.
– Вам немає потреби щось пояснювати, мадемуазель. Я скажу все сам. В Асуані я спостерігав за вашими стосунками. Я відразу побачив, що, попри ваші ретельно продумані репліки, які не личать дочці, ви насправді пристрасно оберігали її від чогось. Я дуже швидко дізнався, від чого. Я зрозумів це задовго до того, як одного ранку зустрів вашу матір у стані сп’яніння. Більше того, я побачив, що вона таємно п’є запоями. А з такими випадками, імовірно, найважче мати справу. Ви мужньо давали собі з цим раду. Однак, як і всі, хто потай п’є, вона надзвичайно хитра. Вона спромоглася нишком дістати запас алкоголю й успішно ховала його від вас. Я не здивуюся, якщо лише вчора ви виявили цю секретну схованку. Тож минулої ночі, як тільки ваша мама справді міцно заснула, ви вислизнули з тією схованкою, пішли на інший бік судна (оскільки ваш бік виходив на берег) і викинули його за борт у Ніл.
Він зупинився.
– Я кажу правду, чи не так?
– Так, це правда, – Розалі заговорила раптом із запалом. – Я була дурна, що цього не розказала! Але я не хотіла, щоб усі дізналися. Це розійшлося б по всьому судні. І здавалося так… по-дурному… тобто… що я…
Пуаро закінчив речення замість неї:
– Так по-дурному, що вас могли запідозрити в скоєнні вбивства?
Розалі кивнула. Тоді випалила знову:
– Я так сильно старалася, щоб ніхто не дізнався… Це насправді не її вина. Вона розчарувалася. Її книжки більше не продаються. Люди стомилися від того дешевого мотлоху про секс… Це ранило її, надзвичайно ранило. І тому
