Смерть на Нілі - Агата Крісті

Місіс Оттерборн ще більше розчарувалася. Вона з надією поринула в роздуми.

– Звичайно! – вигукнула вона. – Як нерозсудливо з мого боку! Міс Бауерз!

– Міс Бауерз?

– Так. Звичайно. Це так очевидно з погляду психології.

Стримування почуттів! Холодна незаймана діва! Збожеволіла від тих двох – молодих чоловіка й дружини, палко закоханих одне в одного. Звісно, це вона! Той самий психотип – сексуально не приваблива, від народження скромна. У моїй книжці «Неродюча виноградна лоза»…

Полковник Рейс тактовно втрутився:

– Ваші припущення надзвичайно нам допомогли, місіс Оттерборн. А тепер ми змушені продовжити свою роботу. Дуже вам дякуємо.

Він галантно провів її до дверей і повернувся, витираючи брови.

– Яка отруйна жінка! Фу! Чому її ніхто не вбив!

– Це ще може трапитись, – втішив його Пуаро.

– У цьому може бути якийсь сенс. Хто в нас залишився? Пеннінґтон… Гадаю, ми притримаємо його на останок. Річетті… Ферґюсон.

Синьйор Річетті був дуже балакучий і дуже схвильований.

– Але який жах, яка ганьба… Така молода й така гарна жінка… Справді нелюдський злочин.

Руки синьйора Річетті експресивно злетіли в повітря.

Його відповіді були блискавичні. Він ліг спати рано, дуже рано. Фактично відразу після вечері. Він трохи почитав, дуже цікавий памфлет, нещодавно опублікований – «Prähistorische Forschung in Kleinasien»[49], який проливає нове світло на розмальовані гончарні вироби Анатолійського передгір’я.

Він вимкнув у себе світло десь перед одинадцятою. Ні, він не чув ніякого пострілу. Жодного звуку, схожого на відкоркування шампанського. Єдине, що він почув, але то було пізніше, посеред ночі, це сплеск, сильний сплеск, якраз біля його ілюмінатора.

– Ваша каюта розташована на середній палубі, біля правого борту, так?

– Так, так, саме так. І я почув сильний сплеск.

Його руки знову злетіли вгору, щоб показати величину сплеску.

– Ви не могли б сказати, о котрій годині це все відбулося?

Синьйор Річетті розмірковував.

– Одна… дві… три години після того, як я ліг спати. Мабуть, зо дві години.

– Десь десять хвилин по першій?

– Напевно, так. А! Який жахливий злочин, як негуманно… Така чарівна жінка…

Синьйор Річетті вийшов, усе ще активно жестикулюючи.

Рейс подивився на Пуаро. Детектив виразно підняв брови. Потім знизав плечима. Вони покликали містера Ферґюсона.

Ферґюсон виявився складною людиною. Він зарозуміло розвалився в кріслі.

– Грандіозна діяльність у цій справі! – насміхався він. – У чому насправді проблема? У світі більш ніж достатньо жінок!

Рейс холодно спитав:

– Чи не могли б ми отримати звіт про ваші пересування минулого вечора, містере Ферґюсон?

– Не розумію, навіщо це вам, та я не проти. Я трохи повештався. Зійшов на берег із міс Робсон. Коли вона повернулася на пароплав, якийсь час я поблукав сам. Повернувся й ліг спати десь близько опівночі.

– Ваша каюта на середній палубі, з правого боку?

– Так. Я опинився серед високопоставлених осіб.

– Ви чули постріл? Він міг звучати як вистріл корка.

Ферґюсон замислився.

– Так, гадаю, я чув щось, схоже на такий вистріл… Не можу згадати коли… Перед тим, як я ліг спати. Але тоді там було все ще багато людей – метушня, біганина на верхній палубі.

– Можливо, то був постріл, зроблений міс де Бельфор. Ви не чули ще одного?

Ферґюсон похитав головою.

– Ніякого сплеску?

– Сплеску? Так, гадаю, сплеск я чув. Але там було стільки шуму, що я не можу бути впевнений.

– Ви виходили вночі з каюти?

Ферґюсон вишкірився.

– Ні, не виходив. І не долучився до хорошої справи, не пощастило.

– Ну, ну, містере Ферґюсон, не поводьтесь як дитина.

Молодий чоловік відреагував сердито.

– Чому мені не можна казати те, що я думаю? Я вірю в насильство.

– Але ж ви не практикуєте того, що проповідуєте? – пробурмотів Пуаро. – Цікаво.

Він нахилився вперед.

– Це ж той чоловік, Флітвуд, розповів вам, що Ліннет Дойл була однією з найбагатших жінок в Англії?

– Який стосунок до всього цього має Флітвуд?

– Флітвуд, мій друже, мав чудовий мотив для вбивства Ліннет Дойл. Він мав на неї зуб.

Містер Ферґюсон схопився з місця, ніби іграшковий «Джек у коробці».

– То от у чому полягає ваша брудна гра, еге ж? – крикнув він розлючено. – Повісите це на бідолашного хлопця, такого як Флітвуд. Який не може захистити себе, який не має грошей, щоб найняти адвокатів. Але от що я вам скажу: спробуєте списати це дільце на Флітвуда – матимете справу зі мною.

– А хто ж ви такий? – люб’язно поцікавився Пуаро.

Містер Ферґюсон злегка почервонів.

– Що б там не було, а своїх друзів я захищатиму, – відповів він грубо.

– Добре, містере Ферґюсон, це все, що нам поки потрібно, – озвався Рейс.

Коли двері за Ферґюсоном зачинилися, полковник неочікувано зауважив:

– Доволі приємний молодик насправді.

– Ви ж не думаєте, що він саме той, кого ви шукаєте? – спитав Пуаро.

– Навряд чи. Хоча вважаю, що той на борту. Інформація дуже точна. Ну що ж, усе по черзі. Ходімо до Пеннінґтона.

Розділ сімнадцятий

Ендрю Пеннінґтон зобразив усі шаблонні прояви горя та шоку. Він був, як зазвичай, охайно одягнений, з чорною краваткою. Його довге чисто виголене обличчя мало розгублений вигляд.

– Джентльмени, – сказав він сумно, – ця справа повністю поглинула мене! Маленька Ліннет… О, я пам’ятаю її ще такою милою крихіткою. А як нею пишався Меліуш Ріджвей! Що ж, немає сенсу згадувати це. Просто скажіть, що я можу зробити, – це все, що я прошу.

Рейс запитав:

– Для початку, містере Пеннінґтон, скажіть, чи чули ви щось учора ввечері?

– Ні, сер. Не скажу, що чув. У мене каюта поруч із каютою доктора Бесснера – номери тридцять вісім і тридцять дев’ять, – і я чув лиш якусь метушню, що відбувалася там десь близько опівночі. Звичайно, я не знав тоді, що це було.

– Ви більш нічого не чули? Жодних пострілів?

Ендрю Пеннінґтон похитав головою.

– Нічого такого.

– А спати лягли о котрій?

– Напевно, трохи по одинадцятій.

Він нахилився вперед.

– Гадаю, для вас не новина, що на пароплаві ходить багато чуток. Та дівчина, наполовину француженка, Жаклін де Бельфор… Знаєте, там було щось підозріле. Ліннет нічого мені не розказувала, але я ж не сліпий і не глухий. Між нею і Саймоном певний час були якісь стосунки, так? Cherchez la femme[50]– це дуже доречне правило, і мушу сказати, вам не доведеться chercher[51]далеко.

– Хочете сказати, що, на вашу думку, Жаклін де Бельфор застрелила мадам Дойл? – запитав Пуаро.

– Саме так мені