Смерть на Нілі - Агата Крісті

– Ми не були знайомі.

– Але ви знали її?

– Звісно, я знала, хто вона.

– Але ваші сім’ї не були знайомі?

– Як сім’я ми завжди пишалися тим, що привілейовані, полковнику Рейс. Моїй дорогій матінці ніколи б на думку не спало звернутися до когось з родини Гартців, котрі, якщо не враховувати їхніх статків, були ніким.

– Це все, що ви можете нам сказати, міс ван Скайлер?

– Мені нема чого додати до вже сказаного. Ліннет Ріджвей виросла в Англії, і я ніколи не бачила її, поки не зійшла на борт цього пароплава.

Вона встала.

Пуаро відчинив двері, і жінка вийшла.

Погляди двох чоловіків зустрілись.

– Це її версія, – сказав Рейс, – і вона її дотримуватиметься. Може, це й правда. Я не знаю. Але Розалі Оттерборн? Я не чекав такого.

Пуаро здивовано похитав головою. Потім він різким ударом гримнув рукою об стіл.

– Але ж це безглуздя, – скрикнув він. – Nom d’un nom d’un nom! У цьому немає сенсу!

Рейс поглянув на нього.

– Що ви маєте на увазі?

– Я про те, що до якогось моменту вся справа здається зрозумілою. Хтось хотів убити Ліннет Дойл. Хтось підслухав сцену в салоні вчора ввечері. Хтось прокрався туди та взяв револьвер – власність Жаклін де Бельфор, зауважте. Хтось стріляв у Ліннет Дойл з того револьвера й написав літеру «Ж» на стіні… Усе зрозуміло, чи не так? Усе вказує на те, що вбивця – Жаклін де Бельфор. А потім що робить вбивця? Залишає зброю, чортів револьвер Жаклін де Бельфор, щоб його знайшли? Ні, він чи вона викидає револьвер, основний клятий доказ, за борт. Навіщо, мій друже, навіщо?

Рейс похитав головою.

– Дивно.

– Не просто дивно, це неможливо!

– Не настільки неможливо, якщо це сталося!

– Я не про це. Я маю на увазі, така послідовність подій неможлива. Щось тут не так.

Розділ шістнадцятий

Полковник Рейс кинув зацікавлений погляд на свого колегу. Він поважав – мав причини поважати – розумові здібності Еркюля Пуаро. Проте зараз він не міг вловити хід його думок. Однак полковник нічого не запитував. Він рідко щось запитував. Натомість просто займався першочерговими справами.

– Що робитимемо далі? Допитаємо міс Оттерборн?

– Так, це може трохи просунути нас вперед.

Розалі Оттерборн незграбно ввійшла до кімнати. Вона не здавалася знервованою чи наляканою, лише неприязною та сердитою.

– Ну? – спитала вона. – У чому річ?

Рейс взяв слово.

– Ми розслідуємо смерть місіс Дойл, – пояснив він.

Розалі кивнула.

– Розкажете мені, що ви робили вчора ввечері?

Дівчина хвилину розмірковувала.

– Ми з мамою рано лягли спати, ще до одинадцятої. Ми не чули нічого особливого, окрім незначної метушні біля каюти доктора Бесснера. Я чула десь далеко голос старого німця. До сьогоднішнього ранку я не знала, з чим усе це було пов’язано.

– Ви не чули пострілу?

– Ні.

– Ви виходили з каюти вчора ввечері?

– Ні.

– Ви впевнені?

Розалі здивовано глянула на нього.

– Що ви маєте на увазі? Звичайно, я в цьому впевнена.

– То ви не крутилися біля правого борту судна й не викидали нічого за борт, мадемуазель?

Її обличчя почервоніло.

– Існує якесь правило, що забороняє викидати речі за борт?

– Ні, звичайно, ні. То ви це робили?

– Ні, не робила. Я не залишала каюти, я ж вам сказала.

– А якщо хтось стверджує, що бачив вас…

Вона перебила детектива:

– Хто каже, що мене бачив?

– Міс ван Скайлер.

– Міс ван Скайлер? – вимовила дівчина зі щирим здивуванням.

– Так. Міс ван Скайлер каже, що вона виглянула зі своєї каюти й побачила, як ви викидаєте щось за борт.

Розалі чітко промовила:

– Це підла брехня.

Потім, наче їй раптом щось спало на думку, вона запитала:

– О котрій годині це було?

– Десять хвилин по першій, мадемуазель, – відповів Пуаро.

Дівчина задумливо кивнула головою.

– Вона бачила ще щось?

– Не бачила, – відповів детектив, – але вона дещо чула.

– Що вона чула?

– Як хтось ходив у каюті мадам Дойл.

– Ясно, – пробурмотіла Розалі.

Тепер вона була бліда, смертельно бліда.

– І ви продовжуєте наполягати на тому, що нічого не викидали за борт, мадемуазель?

– Навіщо мені бігати сюди-туди, викидаючи речі за борт посеред ночі?

– На це має бути причина, невинна причина.

– Невинна? – різко повторила дівчина.

– Саме так. Бачите, мадемуазель, дещо викинули за борт учора ввечері, дещо не таке вже й невинне.

Рейс мовчки простягнув згорток вкритого плямами оксамиту, розгорнувши його, щоб показати вміст.

Розалі Оттерборн відсахнулася.

– Це… те, чим її вбили?

– Так, мадемуазель.

– І ви думаєте, що я… це зробила? Яке безглуздя! Навіщо мені вбивати Ліннет Дойл? Я навіть не знаю її!

Вона засміялась і з презирством встала.

– Усе це надто безглуздо.

– Пам’ятайте, міс Оттерборн, – сказав Рейс, – що міс ван Скайлер готова присягтися, що вона доволі чітко бачила ваше обличчя в місячному світлі.

Розалі знову засміялася.

– Та стара кішка? Вона, мабуть, напівсліпа. І бачила вона не мене.

Дівчина замовкла на мить.

– Я вже можу йти?

Рейс кивнув, і Розалі Оттерборн вийшла з кімнати.

Чоловіки переглянулися. Рейс запалив цигарку.

– Ну от воно як. Повна суперечність. Котрій із них нам вірити?

Пуаро похитав головою.

– У мене є невеличкий здогад, що жодна з них не була до кінця відверта.

– Це найгірше в нашій роботі, – похмуро сказав полковник. – Чимало людей приховує правду через цілком несерйозні причини. Що робимо далі? Продовжуємо допитувати пасажирів?

– Гадаю, що так. Завжди добре рухатись уперед впорядковано й методично.

Рейс кивнув.

Місіс Оттерборн, одягнена у вільний балахон, виконаний у техніці батик, увійшла після дочки. Вона підтвердила слова Розалі про те, що вони обидві лягли спати до одинадцятої години.

Сама жінка не чула нічого особливого тієї ночі. Вона не могла сказати, чи виходила Розалі з їхньої каюти. Про сам злочин жінка з радістю була готова поговорити.

– Crime passionel![48]– вигукнула місіс Оттерборн. – Примітивний інстинкт – убивати! Так тісно пов’язаний зі статевим інстинктом. Та дівчина Жаклін, наполовину романського походження, гаряча кров, підкорилася найглибшим інстинктам свого буття, прокрадаючись із револьвером у руці…

– Але Жаклін де Бельфор не стріляла в мадам Дойл. Це ми знаємо напевно.

– Це доведено, – додав Пуаро.

– Тоді це її чоловік, – продовжила місіс Оттерборн, оговтавшись після промаху. – Жага крові й статевий інстинкт – сексуальний злочин. Відомо багато прикладів.

– Містеру Дойлу вистрелили в ногу, він зовсім не міг рухатися – кістка розтрощена, – пояснив полковник Рейс. – Він провів ніч