Смерть на Нілі - Агата Крісті
– Pauvre petite[56], – сказав детектив.
Вона люто накинулась на чоловіка.
– Не шкодуйте мене. Не будьте добрими. Так легше, – дівчина зітхнула, глибоко й щемливо. – Я так втомилася… Я до смерті, до смерті втомилася.
– Я знаю, – сказав Пуаро.
– Люди вважають, що я жахлива. Самовдоволена, сердита, зі злим характером. Я нічого не можу з цим вдіяти. Я забула, як це – бути доброю.
– Це те, про що я вам говорив: ви надто довго самі несете свій тягар.
Розалі повільно промовила:
– Це вже полегшення – поговорити про це. Ви… ви завжди добрі до мене, мсьє Пуаро. Боюсь, дуже часто я з вами неввічлива.
– La politesse[57]необов’язкова між друзями.
Раптом на її обличчя повернулася недовіра.
– Ви… ви тепер усім розповісте? Думаю, ви мусите, через ті кляті пляшки, які я викинула за борт.
– Ні, у цьому немає потреби. Лише скажіть мені те, що я хочу знати. О котрій це було годині? Десять хвилин по першій?
– Думаю, десь так. Я точно не пам’ятаю.
– Тепер скажіть мені таке: мадемуазель ван Скайлер бачила вас, а чи бачили ви її?
Розалі похитала головою.
– Ні.
– Вона каже, що виглянула з дверей каюти.
– Не думаю, що могла її бачити. Я тільки дивилася вздовж палуби й потім на річку.
Пуаро кивнув.
– А ви взагалі когось бачили, коли дивилися на палубу?
Запала пауза, доволі довга пауза. Розалі хмурилася. Здавалось, вона справді думає.
Зрештою вона досить рішуче похитала головою.
– Ні. Я нікого не бачила.
Еркюль Пуаро кивнув, але його очі були похмурі.
Розділ дев’ятнадцятий
По одному й по двоє сповзалися в їдальню пригнічені пасажири. Схоже, усі відчували, що сідати за стіл з нетерпінням – вияв злощасної безсердечності. Почуваючись винуватими, пасажири одне за одним приходили й займали місця.
Тім Аллертон прибув через кілька хвилин після того, як його мама сіла за стіл. Він був у кепському настрої.
– Краще б ми ніколи не вирушали в цю кляту подорож, – пробурчав він.
Місіс Аллертон сумно похитала головою.
– О, мій любий, це правда. Та вродлива дівчина! Це така втрата. Подумати лише, що хтось міг холоднокровно її застрелити. Мені страшно, що хтось міг таке зробити. А та друга бідолашна дівчинка!
– Жаклін?
– Так, у мене серце за неї болить. Вона має страшенно нещасний вигляд.
– Хай навчиться не розкидати скрізь своїх іграшкових пукавок, – відповів Тім без краплі співчуття, намащуючи собі масло.
– Гадаю, її погано виховували.
– О, заради Бога, мамо, не стався до всіх по-материнськи.
– Тіме, ти в жахливо поганому настрої.
– Так. А хто б не був?
– Я не бачу причин дратуватися. Просто страшенно сумно.
Тім роздратовано кинув:
– У тебе романтичний погляд на життя! Здається, ти не розумієш, що це не жарт – бути замішаним у вбивстві.
Місіс Аллертон мала трохи переляканий вигляд.
– Звісно…
– У тому й річ. Немає ніякого «Звісно…». Усі на цьому проклятому судні під підозрою, і ми з тобою також.
Місіс Аллертон заперечила:
– Технічно – так, але насправді це смішно!
– Немає нічого смішного в тому, що пов’язане з убивством! Ти можеш сидіти, люба, випромінюючи порядність і чесність, але неприємні полісмени в Шеллалі й Асуані не оцінюватимуть тебе за зовнішнім виглядом.
– Можливо, ми дізнаємось правду ще до цього.
– Чого б це?
– Мсьє Пуаро може розкрити вбивство.
– Той старий блазень? Нічого він не розкриє. У нього самі балачки та вуса.
– Добре, Тіме, – сказала місіс Аллертон, – думаю, ти цілком маєш рацію, але навіть якщо так, нам треба пройти через це, тому слід змиритися й триматися якомога бадьоріше.
Але обличчя сина залишалося похмурим.
– Ще те кляте зникнення перлів.
– Перлів Ліннет?
– Так. Здається, їх хтось викрав.
– Думаю, це й стало мотивом для злочину, – припустила місіс Аллертон.
– Чого б це? Ти змішуєш дві цілком різні речі.
– Хто тобі сказав, що вони зникли?
– Ферґюсон. Він дізнався про це від свого близького друга з машинного відділу, якому сказала служниця.
– То були прегарні перли, – мовила місіс Аллертон.
Пуаро, вклонившись місіс Аллертон, сів за стіл.
– Я трохи запізнився, – сказав він.
– Думаю, ви були зайняті, – відповіла жінка.
– Так, я був дуже зайнятий.
Детектив замовив у офіціанта свіжу пляшку вина.
– Наші смаки дуже розходяться, – сказала місіс Аллертон. – Ви завжди п’єте вино, Тім п’є віскі й содову, а я по черзі пробую різні марки мінеральної води.
– Tiens![58]– мовив Пуаро. Він на мить пильно глянув на неї. Тоді пробурмотів до себе: – Цікава думка…
Потім, нетерпляче знизавши плечима, детектив відігнав раптову думку, яка відволікла його, і почав невимушено розмовляти про інші справи.
– Містер Дойл сильно поранений? – запитала місіс Аллертон.
– Так, ушкодження доволі серйозне. Доктор Бесснер прагне дістатись Асуана, щоб зробити рентген ноги й вийняти кулю. Але він сподівається, що Дойл не залишиться кульгавим назавжди.
– Бідний Саймон, – сказала жінка. – Ще вчора він здавався таким щасливим хлопцем, у якого є все, чого тільки можна бажати. А зараз його красуня-дружина мертва, а сам він лежить безпорадний. Я таки сподіваюся…
– На що ви сподіваєтесь, мадам? – спитав Пуаро, коли місіс Аллертон замовкла.
– Я сподіваюся, що він не надто сердиться на ту бідну дівчинку.
– На мадемуазель Жаклін? Цілком навпаки. Він дуже тривожився за неї.
Він повернувся до Тіма.
– Знаєте, це невеличка психологічна задача. Увесь той час, коли мадемуазель Жаклін переслідувала їх повсюди, він несамовито лютився, а тепер, коли вона вистрелила в нього, небезпечно поранила, можливо, зробила калікою на все життя, – його гнів, схоже, випарувався. Ви можете це пояснити?
– Так, – задумливо промовив Тім, – думаю, можу. Перше змушувало його почуватися дурнем…
Пуаро кивнув.
– Ви маєте рацію. Це ображало його чоловічу гідність.
– Але тепер, якщо глянути на це певним чином, вона виставила себе дурною. Усі сердяться на неї, і тому…
– Він може благородно її пробачити, – закінчила місіс Аллертон. – Які ж ці чоловіки наївні!
– Цілковито хибне твердження всіх жінок, – пробурмотів Тім.
Детектив
