Смерть на Нілі - Агата Крісті

Пуаро поставив Тіму Аллертону ті ж запитання.

Тім відповів:

– Я ліг спати рано, о пів на одинадцяту чи десь близько того, я трохи почитав. Вимкнув світло якраз після одинадцятої.

– Ви чули щось після того?

– Чув, як чоловічий голос сказав «На добраніч», думаю, десь неподалік.

– Це я побажав доброї ночі місіс Дойл, – утрутився Рейс.

– Так. Після того я пішов спати. Потім, пізніше, я чув якийсь гамір, пригадую, що хтось кликав Фанторпа.

– Міс Робсон, коли вона вибігла з оглядового салону.

– Так, гадаю, саме так і було. А потім багато різних голосів. Ще хтось біг палубою. А потім сплеск. Пізніше я почув, як старий Бесснер кричав щось на кшталт «Тепер обережно» і «Не так швидко».

– Ви чули сплеск?

– Так, щось схоже на нього.

– Ви впевнені, що те, що ви чули, не було пострілом?

– Гадаю, може, і так. Я почув вистріл корка. Можливо, то був постріл. Я міг додумати сплеск, подумки зв’язавши корок з рідиною, яку наливали в склянку… У мене промайнула смутна думка, що десь вечірка. І мені хотілося, щоб усі вони пішли спати й замовкли.

– Щось іще після того?

Тім задумався.

– Лише Фанторп, який ввалився у сусідню кімнату. Я думав, що він ніколи не ляже спати.

– А потім?

Тім знизав плечима.

– Після того – забуття.

– Ви більше нічого не чули?

– Нічого.

– Дякую, містере Аллертон.

Тім підвівся й вийшов з каюти.

Розділ п’ятнадцятий

Рейс ретельно вивчив план верхньої палуби «Карнака».

– Фанторп, молодий Аллертон, місіс Аллертон. Потім порожня каюта Саймона Дойла. А хто з іншого боку каюти місіс Дойл? Стара американська леді. Якщо хтось щось і чув, то це вона. Якщо вона вже встала, варто її покликати.

Міс ван Скайлер увійшла до кімнати. Цього ранку вона здавалася ще старішою, а її шкіра – ще жовтішою, ніж зазвичай. У її маленьких темних очах було злобне невдоволення.

Полковник підвівся та вклонився.

– Вибачте, що турбуємо вас, міс ван Скайлер. Це дуже мило з вашого боку. Будь ласка, сідайте.

Міс ван Скайлер різко відповіла:

– Мені не подобається, що мене в це втягують. Мене це дуже ображає. Я не хочу, щоб якимось чином мене асоціювали з цією… е-е… неприємною справою.

– Безсумнівно, звісно. Я щойно казав мсьє Пуаро, що слід якомога швидше отримати ваші свідчення, щоб надалі вас не турбувати.

Міс ван Скайлер кинула на детектива погляд, у якому був натяк на люб’язність.

– Я рада, що ви обоє розумієте мої почуття. Я не звикла до таких речей.

Пуаро відповів ласкаво:

– Саме так, мадемуазель. Ось чому ми хочемо звільнити вас від цієї неприємності якомога швидше. Отож ви пішли спати минулого вечора. О котрій годині?

– Зазвичай я лягаю о десятій. Учора я лягла пізніше через те, що Корнелія Робсон вчинила дуже нерозсудливо, змусивши мене чекати.

– Très bien[44], мадемуазель. А що ви чули після того, як пішли спати?

Міс ван Скайлер відповіла:

– У мене дуже чутливий сон.

– Merveille[45]. Це нам має допомогти.

– Мене розбудила ота трохи криклива жіночка, покоївка місіс Дойл, коли вона сказала «Bonne nuit, Madame[46]» так, не можу не зауважити, недоречно голосно.

– А після цього?

– Я знову заснула. Тоді прокинулася, бо мені здалось, що в моїй каюті хтось ходить, але я зрозуміла, що це в сусідній.

– У каюті мадам Дойл?

– Саме так. Потім я почула, що хтось був на палубі, а потім – сплеск.

– Ви не знаєте, котра була година?

– Я точно можу її назвати. Було десять по першій.

– Ви впевнені?

– Так. Я глянула на свій маленький годинник біля ліжка.

– Ви не чули пострілу?

– Ні, нічого такого.

– Чи, можливо, це постріл вас розбудив?

Міс ван Скайлер обдумувала запитання, схиливши набік жабоподібну голову.

– Можливо, – доволі неохоче зауважила вона.

– У вас є здогади, що могло спричинити плескіт, який ви чули?

– Ні, це я знаю точно.

Полковник Рейс насторожено виструнчився.

– Ви точно знаєте?

– Саме так. Мені не сподобався той звук, ніби хтось прокрадався. Я встала й підійшла до дверей своєї каюти. Міс Оттерборн нахилилася за борт. Вона саме кинула щось у воду.

– Міс Оттерборн?

Рейс був дуже здивований.

– Так.

– Ви справді впевнені, що це була міс Оттерборн?

– Я чітко бачила її обличчя.

– Вона не бачила вас?

– Не думаю.

Пуаро нахилився вперед.

– І який вона мала вигляд, мадемуазель?

– На обличчі був вираз глибокого хвилювання.

Рейс і Пуаро швидко переглянулися.

– А потім? – підказав Рейс.

– Міс Оттерборн пішла до корми пароплава, а я повернулася в ліжко.

У двері постукали. Зайшов власник судна.

У руці він тримав згорток, з якого скрапувала вода.

– Ми дістали його, полковнику.

Рейс узяв згорток. Складка за складкою він розгортав промоклий оксамит. З нього випала груба хустина, заплямована чимось рожевим, у яку був загорнутий невеличкий револьвер з перламутровим руків’ям.

Рейс поглянув на детектива з легким зловісним тріумфом.

– Бачите, – сказав він, – моя версія була правильна. Його викинули за борт.

Він тримав револьвер на своїй долоні.

– Що скажете, мсьє Пуаро? Це той самий револьвер, який ви бачили в готелі «На бистрині» того вечора?

Пуаро обережно оглянув його, а потім тихо підтвердив:

– Так, це він. На ньому декоративна різьба й ініціали Ж. Б. Це article de luxe[47]– виріб дуже жіночий, а втім, це смертельна зброя.

– 22-й калібр, – пробурмотів полковник. Він вийняв обойму. – Без двох куль. Так, сумніватись не доводиться.

Міс ван Скайлер виразно закашляла.

– А моя шаль? – запитала вона.

– Ваша шаль, мадемуазель?

– Так, у вас моя оксамитова шаль.

Рейс підняв промоклий згорток.

– Це ваше, міс ван Скайлер?

– Без сумніву, це моє! – відрізала стара жінка. – Учора ввечері я побачила, що шаль зникла. Я в усіх питала, чи її не бачили.

Пуаро кинув на полковника запитальний погляд, і той злегка кивнув на знак згоди.

– Де ви востаннє її бачили, міс ван Скайлер?

– Вона була на мені в салоні вчора ввечері. Та коли я зібралася лягти спати, ніде не могла її знайти.

Рейс швидко спитав:

– Ви розумієте, для чого її взяли?

Він розгорнув шаль, вказуючи пальцем на пропалину та кілька маленьких дірок.

– Убивця обгорнув нею зброю, щоб приглушити звук пострілу.

– Нахабство! – різко відповіла міс ван Скайлер.

На її зморшкуватих щоках з’явився рум’янець.

Полковник продовжив:

– Буду вдячний, міс ван Скайлер, якщо ви розповісте мені, як довго до цього ви були знайомі з