Смерть на Нілі - Агата Крісті

– Сподіваюсь, у цьому нам допоможе мсьє Дойл. Було декілька інцидентів…

Двері відчинилися, й увійшла Жаклін де Бельфор.

Вона була дуже бліда та трохи непевно ступала.

– Це не я, – прошепотіла вона, як налякана дитина. – Я цього не робила. Будь ласка, повірте мені. Усі гадають, що це я, але я цього не зробила. Не я… Це… Це жахливо. Якби все повернути. Я ж могла вбити Саймона вчора ввечері, гадаю, я збожеволіла. Але те, інше, я не робила…

Дівчина сіла й розплакалася.

Пуаро поплескав її по плечі.

– Тихо, тихо. Ми знаємо, що ви не вбивали мадам Дойл. Це доведено, так, доведено, mon enfant[41]. Це не ви.

Джекі раптово встала, тримаючи в руках вологу хусточку.

– Але хто ж?

– Те саме запитуємо й ми, – сказав детектив. – Ви зможете нам якось допомогти?

Жаклін похитала головою.

– Я не знаю… Уявлення не маю… Ні, не маю жодної ідеї.

Вона нахмурилася.

– Ні, – сказала вона врешті. – Не знаю нікого, хто бажав би їй смерті, – її голос трохи затремтів. – Крім мене.

– Пробачте, я на хвилинку, – перепросив Рейс. – Дещо спало на думку.

Він вилетів з кімнати.

Жаклін де Бельфор сиділа, опустивши голову й нервово викручуючи пальці.

Раптом у неї вирвалося:

– Смерть страшна, страшна! Не можу навіть думати про неї!

– Так, – зауважив Пуаро. – Не дуже приємно думати, що зараз, саме в цей момент, хтось святкує успішне виконання свого замислу.

– Ні! Ні! – викрикнула Джекі. – Ви кажете страшні речі.

– Це правда, – знизав плечима чоловік.

– Я… я хотіла її смерті… І вона померла… А що гірше – вона померла… так, як я говорила.

– Так, мадемуазель. Їй вистрелили в голову.

Дівчина скрикнула:

– Отже, я казала правду того вечора, у готелі «На бистрині». Хтось нас підслуховував!

– О, – кивнув головою Пуаро. – Цікаво, що ви це запам’ятали. Так, щось надто все збігається. Мадам Дойл убили саме так, як ви описали.

Джекі стенула плечима.

– Той чоловік уночі, хто то міг бути?

Пуаро замовк на якийсь час, а потім заговорив іншим тоном:

– Ви впевнені, що то чоловік, мадемуазель?

Джекі здивовано поглянула на нього.

– Так, звичайно. Адже…

– Так, мадемуазель?

Вона нахмурилася, примруживши очі та намагаючись згадати, і повільно сказала:

– Я думала, то чоловік…

– Але зараз ви не впевнені?

Джекі повільно продовжила:

– Ні, я не можу бути впевнена. Я припустила, що це чоловік, але це був лише силует, тінь… – Вона замовкла, та оскільки Пуаро нічого не сказав, додала: – Думаєте, то могла бути жінка? Але жодна жінка на цьому пароплаві не хотіла вбити Ліннет?

Детектив лише похитав головою. Двері відчинилися, увійшов Бесснер.

– Будь ласка, сходіть поговорити з містером Дойлом, мсьє Пуаро. Він хоче вас бачити.

Джекі підскочила та схопила Бесснера за руку.

– Як він? З ним усе добре?

– Звичайно, що не все добре, – відповів Бесснер із докором. – Його кістка потрощена, як ви знаєте.

– Але він не помре, чи не так? – викрикнула Джекі.

– Хто таке сказав? От дістанемося до цивілізації, зробимо рентген і тоді назначимо потрібне лікування.

– О! – Дівчина нервово сплеснула руками й знову сіла в крісло.

Пуаро вийшов з доктором на палубу. Там до них приєднався Рейс. Вони пройшлися прогулянковою палубою аж до каюти Бесснера.

Саймон Дойл лежав, підпертий подушками, над ногою височів імпровізований каркас. Та найвиразніше на його обличчі проглядала розгубленість, хвороблива дитяча розгубленість.

Він невиразно пробурмотів:

– Будь ласка, заходьте. Доктор розповів мені про… про Ліннет… Я не можу повірити. Просто не можу повірити, що це правда.

– Розумію. Це важкий удар, – сказав Рейс.

– Знаєте, Джекі цього не робила, – запинався Саймон. – Я впевнений, що Джекі цього не робила! Усі факти проти неї, але, насмілюся сказати, це не вона. Учора ввечері вона… вона трохи перепила, стала надто збуджена й тому накинулася на мене. Але вона б не наважилася… не наважилася на вбивство… холоднокровне вбивство…

– Заспокойтеся, мсьє Дойл, – тихо порадив Пуаро. – Хто б не застрелив вашу дружину, то була не мадемуазель де Бельфор.

Саймон недовірливо поглянув на нього.

– Правда?

– А позаяк то не Жаклін де Бельфор, – продовжував детектив, – може, підкажете нам, хто б це міг бути?

Саймон похитав головою. Він іще більше розгубився.

– Це божевілля… Цього не може бути. Крім Джекі, ніхто не хотів би її прибрати.

– Подумайте, мсьє Дойл! Мала вона ворогів? Може, хтось затаїв на неї зло?

Хлопець знову похитав головою з тим самим виразом безнадії.

– Це абсолютно неможливо. Звісно, є Віндлзгем. Ліннет наче кинула його, щоб вийти за мене, але я навіть уявити не можу, щоб такий ввічливий чоловік, як Віндлзгем, міг скоїти вбивство. Крім того, він далеко. Те саме стосується старого Джорджа Вуда. Він злився на Ліннет через маєток, не схвалював того, як вона все переробила. Але він за купу миль від Лондона, та й задумати вбивство через таке – неможливо.

– Послухайте, мсьє Дойл, – серйозно мовив Пуаро. – Першого дня, коли ми сіли на борт «Карнака», мене вразила коротка розмова з мадам, з вашою дружиною. Вона була дуже засмучена й перелякана. Вона сказала, зауважте, що її всі ненавидять. Казала, що налякана, що не почувається в безпеці, наче всі довкола – її вороги.

– Вона була дуже засмучена, побачивши Джекі на борту. Як і я, – погодився Саймон.

– Так, але це не повністю пояснює її слова. Коли вона сказала, що оточена ворогами, вона точно перебільшувала, але разом з тим вона мала на увазі більше, ніж одну особу.

– Можливо, ви маєте рацію, – визнав Саймон. – Гадаю, я знаю, про що йдеться. Її засмутило ім’я в списку пасажирів.

– Ім’я в списку пасажирів? Чиє ім’я?

– Бачте, насправді вона мені не сказала. Та й я не уважно її слухав. Я роздумував над історією з Жаклін. Пригадую, Ліннет казала щось про те, як обставити своїх конкурентів і що незручно зустріти людину, яка має зуб на її родину. Хоча я не надто добре знаю історію її сім’ї, здається, мама Ліннет була дочкою мільйонера. Її батько був середнього достатку, та після одруження почав грати на ринку, чи як там кажуть. І в кінці, звичайно, кілька людей догралися. Знаєте, як буває: сьогодні в сріблі-злоті, а завтра в болоті. Мені здається, на судні був хтось, чий батько мав справи з