Смерть на Нілі - Агата Крісті

– Так, – задумливо мовив Пуаро. – Це, можливо, пояснює те, що вона сказала мені. Уперше вона відчула тягар спадку, а не його переваги. Мсьє Дойл, ви впевнені, що вона не називала імені?

Саймон сумно похитав головою.

– Я не надав цьому великого значення. Сказав, що в наш час ніхто не згадує, що сталося з їхніми батьками, і життя минає надто швидко. Щось таке.

Бесснер сухо вставив:

– Є в мене один здогад. На борту є невдоволений юнак.

– Ви про Ферґюсона? – запитав Пуаро.

– Так. Я на власні вуха чув, як він кілька разів висловився проти місіс Дойл.

– Як же нам це прояснити? – запитав Саймон.

– Полковник Рейс і я повинні опитати всіх пасажирів, – відповів Пуаро. – Доки ми не вислухаємо їхніх свідчень, немає сенсу висувати версії. До того ж є покоївка. Спершу треба опитати її. Можливо, було б добре зробити це тут. Присутність мсьє Дойла може допомогти.

– Так, це гарна ідея, – погодився Саймон.

– Вона довго працювала на місіс Дойл?

– Кілька місяців.

– Лише кілька місяців! – вигукнув Пуаро.

– А що? Ви ж не думаєте…

– У мадам Дойл були коштовні прикраси?

– Вона взяла з собою перли, – відповів Саймон. – Якось сказала мені, що їхня вартість – сорок чи п’ятдесят тисяч.

Його аж пересмикнуло.

– Боже, ви ж не думаєте, що через ті кляті перли…

– Крадіжка може бути мотивом убивства, – пояснив Пуаро. – Хоча, здається, це не надто ймовірно… Побачимо. Нехай підійде покоївка.

Виявилося, що Луїза Бурже – та жвава брюнетка романського походження, яку Пуаро примітив кілька днів тому.

Тепер від її веселого вигляду нічого не зосталося. Вона прийшла заплакана й перелякана. Але в очах було щось лукаве, що справило неприємне враження на двох чоловіків.

– Ви Луїза Бурже?

– Так, мсьє.

– Коли ви востаннє бачили мадам Дойл живою?

– Учора ввечері, мсьє. Я прийшла в її каюту, щоб роздягти мадам.

– Котра була година?

– Кілька хвилин по одинадцятій. Не можу сказати точно. Я допомогла мадам роздягнутися й влягтися спати та пішла.

– Скільки часу це зайняло?

– Десять хвилин, мсьє. Мадам була втомлена. Вона попросила мене вимкнути світло, коли виходитиму.

– А що ви робили, коли вийшли?

– Я спустилась у свою каюту палубою нижче.

– І ви більше нічого не чули й не бачили, що б нам допомогло?

– Хіба я могла, мсьє?

– Мадемуазель, це ви маєте сказати, а не ми, – різко відповів Пуаро.

Дівчина скоса глянула на нього.

– Але, мсьє, я була далеко… Що я могла почути чи побачити? Я була на середній палубі. До того ж моя каюта взагалі з іншого борту пароплава. Неможливо, щоб я хоч щось почула. Звісно, якби я не спала і якби я піднялася сходами, тоді, мабуть, я могла б побачити вбивцю, цього монстра, який заходив чи виходив з каюти мадам, та оскільки…

Вона благально простягнула руки до Саймона.

– Мсьє, благаю вас… зрозумійте. Що мені ще сказати?

– Люба моя, – різко мовив Саймон, – не будьте дурною. Ніхто й не думає, що ви щось бачили чи чули. Усе буде добре. Я про вас подбаю. Ніхто вас ні в чому не звинувачує.

– Мсьє такий добрий, – пробурмотіла Луїза та скромно опустила повіки.

– Отже, ви нічого не бачили й не чули? – нетерпляче запитав Рейс.

– Я так і сказала, мсьє.

– І вам невідомо, хто міг зачаїти образу на вашу господиню?

На здивування всіх трьох, Луїза кивнула головою.

– О, так. Це мені відомо. На це запитання я можу впевнено відповісти «так».

– Ви маєте на увазі мадемуазель де Бельфор? – уточнив Пуаро.

– Так, і її теж. Але говоритиму я не про неї. На цьому судні ще дехто не терпів мадам і злився, бо мадам нашкодила йому.

– Святий Боже! – вигукнув Саймон. – Про що це ви?

Луїза почала пояснювати, і далі рішуче й енергійно киваючи головою.

– Так, так, так. Саме так! Це стосується колишньої покоївки мадам, моєї попередниці. Один із механіків на цьому пароплаві хотів одружитися з нею. І моя попередниця, її звали Марі, вийшла б за нього. Але мадам Дойл порозпитувала й дізналася, що цей Флітвуд уже одружений на темношкірій, розумієте, його дружина з цієї країни. Вона повернулася на батьківщину, але він досі одружений з нею, розумієте? Так от, мадам розповіла все це Марі, дівчина дуже засмутилася й більше не бачилася з Флітвудом. Так той Флітвуд розлютився і, коли виявив, що мадам Дойл – це колишня мадемуазель Ліннет Ріджвей, то сказав мені, що вбив би її! Сказав, що своїм втручанням вона зруйну вала його життя.

Луїза тріумфально замовкла.

– Цікаво, – сказав Рейс.

Пуаро звернувся до Саймона.

– Ви про це знали?

– Зовсім нічого, – щиро відповів Саймон. – Сумніваюся, що й Ліннет знала, що цей чоловік на пароплаві. Напевно, вона вже й забула про ту справу.

Він різко повернувся до служниці:

– Ви казали про це місіс Дойл?

– Ні, мсьє, звісно, ні.

– Ви щось знаєте про перли вашої господині? – запитав Пуаро.

– Перли? – Луїза широко розплющила очі. – Учора ввечері вона їх надягла.

– Ви бачили їх, коли вона лягала спати?

– Так, мсьє.

– Куди вона їх поклала?

– На столик поруч із ліжком, як завжди.

– Там ви бачили їх востаннє?

– Так, мсьє.

– А сьогодні вранці ви їх бачили?

Обличчя враз набуло наляканого вигляду.

– Mon Dieu! Я навіть не глянула. Я підійшла до ліжка й побачила… побачила мадам, а тоді закричала, вилетіла з каюти та знепритомніла.

Еркюль Пуаро закивав головою.

– Ви не глянули. Та мої очі все бачать. Сьогодні вранці на столику біля ліжка перлів не було.

Розділ чотирнадцятий

Спостережливий Еркюль Пуаро не помилився. На столику біля ліжка Ліннет Дойл перлів не було.

Луїзі Бурже наказали переглянути речі Ліннет.

З її слів, усе інше було на місці. Зникли лише перли.

Коли чоловіки вийшли з каюти, стюард повідомив, що сніданок поданий у кімнаті для куріння.

Проходячи палубою, Рейс зупинився, щоб глянути на воду.

– Ага! Бачу, у вас є деякі думки, друже.

– Так. Коли Фанторп згадав, що чув уночі сплеск, я несподівано згадав, що в якийсь момент я теж прокинувся від сплеску. Цілком можливо, що після вбивства злочинець викинув револьвер за борт.

Пуаро повільно запитав:

– Ви справді думаєте, що це можливо, друже?

Полковник знизав плечима.

– Це припущення. Зрештою,