Небезпечна Спокуса: Магічне Кохання - Спокуслива Відьмочка

— Вже наша перерва, ходімо. Я чекаю тебе за крайнім столиком, з тебе горнятко кави. — промовивши, трохи підстрибуючи попрямували в кінець зали. Через декілька хвилин, біля неї з’явився Артем з двома горнятками.

— Тримай красуня, твоя улюблена з солоною карамеллю. Ну що? Може вже нарешті перестанеш знущатися і розповіси усе? — при піднявши брову, дивився на неї.

— Отже слухай. — Вероніка намагалася розповісти усе що трапилося, хоча і боялася реакції, не знаючи, повірить він чи ні. Через хвилин десять, вона завершила свою розповідь. Прискіпливо дивлячись в його очі.

— Які в тебе ідеї? Що плануєш далі робити Відьмочка? Ти балакала з батьками з приводу цього? А що стосовно Макса? Він мені одразу не сподобався.

— Потрібно збирати інформацію і вчитися користуватись. Хоча б, для того щоб нікому не зашкодити. Але чому батьки мені нічого не розповідали? — трішки поміркувавши, — А Макс, не маю однозначної відповіді, але щось манливе є в ньому. Я не хочу квапити події, хоч і не планувала знайомство з батьками — проронивши смішинку. — гадаю що завтра візьму вихідний, потрібно навідатися до батьків і мабуть у присутності Макса. Хоча б тому що він свідок і щось ще знає з приводу цього. — зробивши останній ковток. — Все час працювати. Ходімо. — рішуче промовила дівчина, прибравши зі столу.

Людей сьогодні було не багато, тому Ві в помірному темпі блукала між відвідувачами. Залунали дзвоники. Ще одна людина. Це був Макс. Не подаючи виду, зайняв місце. Ніка вирішила що залишить його напарниці. Рознесла свої замовлення, зупинилися біля стійки. Через секунду біля неї вже стояла напарниця Брі.

— Чуєш. Я не розумію що відбувається, але той хлопчина, люб’язно вимагав, щоб його обслуговувала Вероніка. Якщо не хочеш, я сама впораюся.

— Дякую Брі, ні-ні все добре, я піду. — непомітно, зібравши хвилювання, попрямували до нього. — Добрий вечір, що бажаєте? — Намагаючись сховати погляд.

— Я намагався не думати про тебе але не вийшло. І ось я тут, дай мені змогу пояснити все. Присядь поруч, побалакаємо.

— Добре, але не зараз, через пів години в мене перерва. Якщо хочеш то зачекай. — взяла замовлення, пархаючою ходою квапливо рушила далі.

Артем, робив різноманітні напої, по можливості слідкуючи за хлопцем. Вероніка працювала не покладаючи рук, на цей час натовпу було дуже багато. Усі столики були зайняті. Майже встигаючи кружляла. Нарешті має можливість перепочити. Поспіхом підійшла до нього присівши поруч.

— Що ти хочеш від мене почути? Я не розумію, як це все сприймати. І взагалі, що далі робити? Стільки часу батьки приховували, і скільки б це ще тривало. А те що я могла комусь зашкодити я взагалі мовчу. Вчора моє життя стало з ніг на голову. — похиливши голову, з вуст злетів тяжкий видих.

— Я зможу тобі надати багато інформації та відповідей на твої питання. — Взявши за руки. — все буде добре, я зможу дечому тебе навчити. Я поки що не можу відкрити тобі секрет «хто я?». Але ти повинна мені довіритися. Розумію що звучить як божевілля, благаю дай мені змогу.

— Я хочу тобі відкритися, але хто я тепер? Моє старе життя зруйновано. А що якщо батьки і самі не відали цього? Як їм розповісти ? — трохи запнувшись, — я розумію що забагато прохаю, можливо ти зможеш завтра поїхати зі мною? У мене вихідний і я б хотіла побачитись з батьками.

— З превеликим задоволенням, дякую за запрошення. — поцілував руку. Запрошую сьогодні до мене — дивлячись в очі Ніки.

— Ні, дякую. Але якщо є можливість, ми б могли провести час в мене вдома. Це звісно не твій палац, — засміялася. — Але як бачиш жива, тому не хвилюйся. Вибач мушу бігти.

Зібравши брудний посуд, витерла столик. Підійшла до приятеля. Артем був насуплений. І нервово протираючи посуд запитав.

— Як себе почуває моя солоденька булочка? На якому рівні ваші стосунки? Я хвилююся за тебе. Моя думка про нього не змінилася. — приготував нове замовлення.

Чому ти так хвилюєшся? Я не повинна відповісти на такі питання, але ні між нами поки що нічого не має. І так щось в ньому мене притягує. — відповівши на випередження, попрямувала далі.

Ось вже зміна добігала завершення. Ніка попрямували в кімнату для персоналу. Перевдягнулася з уніформи. Вчасно згадала, зморена, ледь пересувавши свої чарівні ніжки підіймалася по сходах. Зупинилася біля дверей. Зробивши великий вдих і видих, постукала. Почувши запрошення, відчинила, увійшла до кабінету. На дивані величаво сидів директор.

— Денис Сергійович, ви мене викликали. — не здивованим поглядом провела його секретарку, яка поправила спідницю і зачіску, залишила кабінет.

— Так, Вероніка, викликав — трохи запнувшись — і для тебе я просто Ден. Не вважаю за потрібне, цю формальність, тим паче з гарними працівниками. — жадібним, оцінюючим поглядом, провівши знизу до гори по ній. — Сідай, — похлопав по дивану — Є серйозна розмова. — присівши поруч не наважувалася перебивати. — Слухай, ти ж працюєш вже рік, — мовчки кивнула. — Завжди сумлінна і вихована. Тому я прийняв рішення. — підсів поближче, взяв за руку. — я даю тобі підвищення. Тепер ти Адміністратор Зали. Будеш контролювати і навчати офіціантів. Якщо згодна, треба підписати угоду. — пересів за свій стіл, чекав на реакцію.

— Велике дякую, за довіру і за те що бачите в мені перспективи. Відмовлятися було б безглуздо. Чи можу я перечитати договір? — мовчки простягнув. — Декілька хвилин, я вас не затримаю надовго. — швиденько пробігла очима, перечитала, перевірила на наявність підтексту. Переконавшись що все добре, повернула договір. — Так, все чудово, де ставити підпис.

Залишила свій розпис. Ден вже стояв поруч. Потиснувши і поцілувавши руку, побажав успіху.

— Зранку зайди до мене, видам все необхідне. Гарного вечора.

— Навзаєм, ще раз дякую — промовивши поспішила покинути приміщення.

Вийшла назовні, нарешті відчувши свіже повітря, дихаючи на повні груди. Зібралася прямувати додому. Раптово почула вже знайомий голос.