Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                «Форд Ескорт», номер якого запам’ятав Джим, подали до розшуку. Але все було марно – і авто, і Біллі ніби крізь землю провалилися. Злий, мов сатана, Колін запропонував перевірити береги Ред-Рівер, пам’ятаючи, яким саме способом минулого разу втік від нього син Сари Монінг і Дерека Клейтона.

                - Якого біса?! – лютував Колін. – Як він провернув це?

                Він метався в гаражі навколо пікапу, що поплавав в Девілс-Лейк. І більше заважав спеціалістам з лабораторії знімати докази, ніж допомагав своїми розпачливими і роздратованими запитаннями. Але Колін просто ігнорував погляди, які на нього кидали, і далі сипав прокляттями, щохвилини питаючи, чи знайшли хоча би щось корисне із мокрого, заляпаного підводним багном, салону.

                - Детективе Сміт! – крижаним тоном перебив його старший лаборант, пожбуривши в купу сміття чергову пару рукавичок. – У вас є інша робота? Не знаю, когось допитати, наприклад?

                - Коліне, серйозно, залиш людей в спокої, вони повідомлять, коли щось знадуть! – в гараж увійшов Джексон Малкольм, теж роздратований, але доволі спокійний. – Ходімо нагору, в нас є робота.

                Лаборанти провели детектива вдячними поглядами і знову заходилися уважно оглядати салон пікапа, переписуючи всі предмети, які там були.

                ***

                - В нас є ім’я жертви. – розповідав тим часом Колінові Малкольм, доки вони піднімалися ліфтом до своїх робочих місць. – Джим – як його там? Ну, оцей стажер? Неважливо… Словом, він перевірив усі кредитки, якими розраховувалися в барі «Кривава Мері» і знайшов нашу вбиту. Перевірив випускників університетів Ліги Плюща. І підтвердив її ім’я. Дебора запросила для звіряння її зубну карту у стоматолога, адже зразку її ДНК немає в медичних базах. Але це формальність, насправді. Немає сумнівів. Це Крістіна Річардсон, з міста Флоренс, Південна Кароліна, випускниця Дартмутського коледжу.

                - Якого біса вона забула в Гранд- Форксі? – Кевін вийшов з ліфта, і з подивом помітив, що за столом Ерін сидить стажер і щось швидко друкує.

                - Бос! – помітивши Малкольма, Джим посміхнувся. – Я знаю, до кого приїхала міс Річардсон! Її друг з коледжу живе тут. Вони роками постили фото в соцмережах з однієї локації з інтервалом в кілька хвилин, а ще відмічали одне одного в сторіз. Плюс в її статусі стоїть «Закохана», вірніше, стояло до позавчора, потім вона змінила статус на «Розбите серце» і почала постити сумні цитати про зраду, нещасливе кохання і таке інше…

                - Стоп! – все сказане Джимом було для Малкольма якоюсь китайщиною, але він вловив головний посил: в Гранд-Форкс загибла приїхала до хлопця. – Ім’я, Джиммі, ти маєш ім’я цього хлопця?

                - Зараз, босе, звіряю його фото з нею з фото випускників Дартмута… І-і-і… Є! Ліам Форест.

                - Ой! – видихнув Колін, який встиг дійти до столу Ерін і стати за спиною стажера, з цікавістю спостерігаючи за тим, як він вправно перевертає інтернет в пошуках потрібної інформації.

                - Мені не подобається це «Ой». – заявив Малкольм, теж зазираючи в екран. – І що я бачу?

                З екрану на нього дивилася приваблива дівчина невловимо знайомої зовнішності, що сиділа на колінах в хлопця років двадцяти шести чи трішки старше. В верхньому лівому кутку екрану виднілося ім’я Ліама.

                - Босе, знаєш, кого цей Ліам на колінах тримає? – напруженим голосом запитав Колін. – Не знаєш? Стажере, покажи йому…

                Джим, ще не розуміючи, що відбувається, навів курсор на зображення красуні, так, аби з’явилася відмітка.

                - Ой. – погодився Малкольм. – Чорт забирай, та в цьому місті що, все крутиться навколо цих проклятих Монінгів?! Куди не плюнь – потрапиш в когось із цієї сімейки!

                Пост, який ілюструвала фотографія Ліама і красуні, повідомляв фоловерів хлопця, що він почав зустрічатися з Ейпріл Монінг, з Девілс-Крік.

                ***

                Але це були не всі неприємні сюрпризи цього дня.

                Дебора Тоннер, судмедекспертка, викликала Малкольма в морг голосом, який не віщував нічого хорошого.

                - Деббі, ти мене лякаєш. – Малкольм увійшов в холодне приміщення моргу, висвітлене білим світлом люмінесцентних ламп.

                Дебора чекала на нього, з серйозним виглядом переглядаючи свої записи. Тіло Крістіни Річардсон, вже зашите після розтину, відмите і вкрите по плечі білим простирадлом, було ще на столі. Її довге чорне волосся Дебора заплела в косу, і Малкольм з жалем поглянув на привабливе бліде обличчя вбитої.

                - Деббі, чому ти мене викликала?

                - в тебе проблеми, Джексоне. – вона відклала папери вбік і сумно поглянула на детектива. – Мені шкода, але я ставлю свою репутацію, що це робота Цирульника.

                - Деббі, ні. – видихнув Малкольм, відступивши назад. – Цей покидьок зник, і…

                - Дивись сам. – Дебора важко зітхнула і випросталася. – Її вбили бритвою. Тою самою, Джексоне, з зазубриною на лезі. Я тричі перевірила…

                Вона підійшла до тіла Крістіни і обережно відхилила простирадло, відкриваючи погляду Малкольма тіло до талії.

                - Ті самі чотири порізи на животі справа. Дивись, ось слід від зазубрини. – Дебора вказала на подряпину, що тяглася вздовж основного порізу. Тепер, коли з тіла була змита кров, було чтко видно, що лезо, яке мало дефект, лишило по собі слід. – Далі, спосіб вбивства. Поріз тої ж сили по горлу. Джексоне, це він! Я робила розтини усім його жертвам! Це Цирульник.

                Малкольм заплющив очі, намагаючись усвідомити і прийняти цей факт. Маніяк, що зник з радарів десять років тому, маніяк, на якого в нього, Малкольма, не було нічого взагалі, окрім знаряддя вбивства, знову повернуся.