Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Він ніколи не думав, що зможе так жити. Дивитися крізь вікно, годинами спостерігаючи за життям іншої людину, за життям Аннет. Ховатися за шторою, непорушно, наче безсловесний пес, стежити за нею. Мріяти про неї. Дихати нею.

                І не наважуватися підійти до неї, коли вони пересікалися чи то в крамничці, чи то на вулиці.

                Він знав про неї все, він міг бути для неї найкращими варіантом. І навіть якщо той чоловік, що приходив до неї щоп’ятниці, володів серцем Аннет, то він міг би бути її другом. Її захисником…

                Та навіть цьому не судилося…

                Він пам’ятав найпершу п’ятницю, коли той чоловік прийшов разом з Аннет. Вона була не одразу. Коли він приїхав в Девілс-Крік, майже одразу по тому, як Аннет зняла квартиру в тієї буркотухи, ніякого чоловіка не булло ще декілька тижнів. І всі п’ятниці були спокійними і тихими. Аннет сиділа за робочим ноутбуком, або з паперами. Щось малювала на аркушах простим олівцем.

                Він підібрав декілька аркушів, що вона зім’яла і викинула в сміття. Він бачив, як вона жбурляла їх на підлогу, а потім, коли закінчувала роботу, то викидала ці невдалі малюнки в сміття. Так, довелося покопирсатися в смітнику. Але він тепер мав її малюнки… Єдине, що лишилося від неї…

                А потім з’явився він. Той чоловік. Старший за Аннет. Високий і кремезний. Сильний – він підіймав Аннет, наче пушинку, і носив на руках, не дозволяючи торкатися ногами підлоги. Закутував її в плед і садовив собі на коліна, нашіптуючи щось лагідне, від чого Аннет посміхалася замріяно.

                Саме через цю посмішку він змирився з присутністю в її житті цього старшого чоловіка з широкими плечима і сильними руками. Бо він кохав Аннет, кохав по справжньому. Як він мг ненавидіти цього стороннього чоловіка, коли пооруч із ним жінка, яку він так сильно кохав, була щасливою? Лише тому, що це той чоловік, а не він сам, заслужив кохання Аннет?

                Ні, він не ненавидів цього чоловіка. Заздрив? Так! Але не ненавидів… І точно ніколи б не зробив нічого такого, що би зашкодило цьому незнайомцеві… Саме тому він гукнув його з вікна, коли його чатувало двійко лобуряк з бесбольними битками, коли чоловік покидав квартиру Аннет рано в суботу.

                - Гей, хлопче! Давно тебе виглядаю! Ти загубив свій гаманець минулого разу! – закричав він з вікна, не вигадавши нічого кращого. – Піднімись до мене!

                Чи то чоловік зрозумів, що він хотів застерегти його, чи просто ще не до кінця прокинувся, але піднявся. Він розповів, що бачив двох.

                Власне, з того дня він знав, що чоловіка звуть Біллі. І знав, що він хороший хлопець. На відміну від тих двох, що чатували на нього.

                А потім сталася та п’ятниця. Біллі прийшов до Аннет зовсім рано, ледь поїхала та буркотуха із своїм синочком. Він був наляканий, а потім злякалася і Аннет. Він теж відчував страх, коли побачив, як його кохана жінка скидала речі в валізу. Біллі пішов – він бачив, як швидко той залишав паркову між їхніми двома будинками. Він подзвонив братові, але той накричав на нього, велів не втручатися…

                А потім Аннет вбили…

                Того вечора вона вперше завісила штори. Це було так дивно, що він кілька хвилин просто дивився в її вікна, намагаючись усвідомити, що оце вперше вона заборонила йому бути свідком її життя.

                А потім штору було зірвано. Вона кинулася до вікна, він бачив це, ніби шлях через відчинене вікно кухні був єдиним її спасінням. А той, інший… Він схопив її за волосся і потягнув вглиб квартири.

                Він не знав, що робити. Він метався в своїй крихітній квартирі, розгублений і спантеличений. Він не міг наважитися зробити хоча би щось… І коли він наважився…

                Чоловік, що вбив Аннет, втікав на паркову, несучи в закривавлених руках її ноутбук і папери. Частина з аркушів розлетілася, і він зібрав їх, коли пішов перевірити, чи жива Аннет. Чомусь він не сумнівався, що той монстр вбив її.

                Він не помилився… Як же сильно він хотів помилятися, але не помилився…

                Він знову подзвонив братові. Він ридав, розповідаючи про те, що побачив, але брат… Брат наказав дзвонити детективу, який давав інтерв’ю Аннет. Він навіть дав номер цього детектива, який зберігав, про всяк випадок, ще з того часу, як писали інтерв’ю.

                Детектива звали Джексон Малкольм. Він чув про нього ще з часів, коли Цирульник полював на жінок в Північній Дакоті.

                І тоді він пішов на заправку, де був таксофон, і подзвонив Джексону Малкольму, як і наказав брат.