Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Малкольм увійшов в свою тимчасову квартиру в Девілс-Крік, зачинив двері і важко, зі стогоном безмежної втоми, притулився до стіни, шукаючи сил, аби перевдягнутися і, нарешті, дати відпочинок стомленим ногам. Свою вечерю – стек і салат «Цезар», які він купив дорогою від ферми – він тримав в пакеті, який приємно дзенькав двома пляшками темного пива.

                Малкольм вирішив трішки розслабитися. В цілому, справа була розкрита. Він знав це. Водолази дістануть тіло Біллі, Дебора проведе ДНК-аналіз, який доведе вину загиблого. Невідомими лишаться тільки батько ненародженої дитини Аннет і той свідок, дзвінок якого і розпочав розслідування. Але можна обійтися і без цього. Так сказав сам шеф поліції, який спинив Малкольма, коли вони з Сарою вже покидали будівлю геть.

                Малкольм не любив такі справи. Коли лишалися питання, відповіді на які він не знаходив, але керівництво вимагало закінчити розслідування, аби не витрачати намарне податки громадян. «В кожного є свої секрети, Джексоне, і не всі вони мають бути розкритими». Фраза, яку часто Малкольм чув від свого керівника, директора Браун, і яка викликала в нього одночасно печію і нудоту, а ще – бажання помитися. Але в чомусь директор був правий: є секрети, які не впливають на розслідування. Якщо вину Біллі буде доведено простим аналізом ДНК, то справу буде закрито. А поки…

                - Коліне? – розігріваючи в мікрохвильові свій стек, що встиг охолонути дорогою, Малкольм набрав до Коліна Сміта. – Вибач, що відволікаю… Слухай, а ти можеш перевірити, звідки був дзвінок на мій номер? Ну, той самий, коли повідомили про вбивство Аннет?

                В трубці панувала тиша. Кілька хвилин детектив притискав плечем телефон до вуха, доки порався з вечерею, а далеко від нього, в Гранд-Форксі, Колін штурмував базу даних, аби визначити, кому належить телефонний номер, з якого повідомили про вбивство.

                - Босе, це таксофон.

                - Вони ще існують? – реготнув Малкольм, відкриваючи пляшку пива. – Де він розміщений?

                - В Девілс-Крік, босе. – Колін трішки помовчав. – Він прямо на заправці. Якщо що, там є камери, я перевірив. На цій заправці Біллі заправлявся між поїздкою додому і тим, як повернувся вбити нашу жертву.

                - Коліне, скажи, а тіло Біллі вже витягли? – Малкольм знав, що рятувальники мали подзвонити саме Смітові, коли знайдуть тіло.

                - Ні, і вони згорнули пошуки на ніч. – обережно відповів Колін. – Босе, я тиснув, але води там темні, тому шукати поночі не варіант. Продовжать зранку…

                - Добре, що припинили, в нас є трохи часу. – задумливо відповів Малкольм, і Колін замовкнув, вловивши настрій детектива. – Зранку перевіриш записи за ту дату. Мені потрібен той загадковий свідок. Він знає більше, ніж будь хто з нас, і він мені потрібен.

                ***

                Ерін Фламмер обожнювала ранкові пробіжки. До вагітності вона щоранку, незважаючи на погоду, взувала кросівки і з першими променями сонця виходила в Центральний парк Гранд-Форксу, аби пробігти пару кілометрів вздовж набережної Ред-Рівер.

                Після того, як вона порадувала Віктора майбутнім поповненням, чоловік Ерін навів десяток аргументів на користь припинення подібних навантажень. Ерін і сама розуміла, що бігати в її стані небезпечно, але відмовитися від ранкових прогулянок не могла. Порадившись із лікарем, вона замінила біг спокійною ходьбою, але все рівно виходила з дому на світанку. Віктор бурчав і пробував заперечити, та Ерін переконала його, що все буде добре. Вагінтість проходила на диво легко і безпроблемно, тому Віктор мусив змиритися. Кілька разів він поривався супроводжувати кохану, але такі ранні підйоми перетворювали завжди добродушного і милого чоловіка Фламмер на буркотуна і злюку, тому Ерін вмовила його лишити її в спокої і додивлятися сни. А вона просто гулятиме, зустрічаючи схід сонця, на самоті і в тиші. Доводилося йти на компроміси, коли вже єдиним недоліком Віктора було те, що він був совою, на відміну від жайворонка-дружини.

                Цього ранку вона повільно йшла повз скейт-парк «Райдел» у бік річки, з насолодою підставляючи обличчя теплим сонячним промінчикам. Людей в парку було мало: вранішні бігуни, яких Ерін знала в обличчя і віталася з ними кивком голови, власники собак, що вигулювали своїх улюбленців з сонним виглядом. І кілька робітників в парку, що прибирали доріжки з відстороненим виглядом.

                Нічого не передбачало різкої зміни в цьому звичному ранкові Централпарку, аж раптом…

                Скажений собачий гавкіт і жіночий крик, без слів, просто крик на високій панічній ноті, розірвав благословенну тишу. Ерін застигла, вслухаючись в відлуння, що блукало між дерев, намагаючись визначити напрям, звідки долинув крик. А потім швидким кроком направилась туди.

                Чи ставила вона собі питання, навіщо йде туди, звідки почувся крик? Ерін не змогла би знайти відповідь. Вагітна чи ні, озброєна чи беззбройна, вона було поліціянткою! І вона була потрібна саме там, де надривко і перелякано кричала якась невідома жінка, і захлиналася гавкотом собака.

                Ерін обігнали двоє працівників парку, що теж почули крик. Один з них помітив вагітну жінку, що прямувала в туди ж, спинився на мить, виразно дивлячись на її великий живіт.

                - Мем, вам краще лишитися тут! Там може бути небезпечно, а ви…

                - Поліція! – Ерін ніколи не виходила з дому без жетону, цього вимагав від неї Малкольм, і вона вже давно автоматично кріпила жетон на ремінь, або кріпила на внуутрішню кишеню верхнього одягу. – Детектив Фламмер. Звідти кричали? – не дозволяючи працівнику прийти до тями і знайти мільйон заперечень, вона вказала в бік Вудленд-Авеню.

                - Так, мем! – працівник парку вирішив не сперечатися з вагітною поліціянткою і просто тримався поряд на випадок, якщо щось піде не так.