Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Сара сиділа в кабінеті переговорів в управління поліції Гранд-Форксу, і щохвилини витирала сльози, які струменіли по її щоках. Вона вже не схлипувала, не билась в істериці, як тоді, коли Колін і молодший син Сари – Джо – намагалися відтягнути її від берега озера. Заспокійливе, яке їй вкололи в лікарні, подіяло на цю змучену жінку. Та сльози спинити воно не могло, і вони текли з її порожніх очей нескінченним потоком.

                Малкольму було шкода її. Незважаючи на все, що вона зробила, йому було шкода Сару. Побачити, як власний син загинув у темній воді озера Девілс-Лейк. Знати, що якби авто не винесло у воду, то цей син міг би вбити іншого сина… Малкольм не знав, якими словами можна було зарадити горю цієї жінки, що мусила на ходу вистрибувати з авто. Вона вижила. Але чи це – саме те, чого вона хотіла?

                - Місіс Монінг… Саро. – детектив відкашлявся, даючи собі мить, аби знайти правильні слова. – Розкажіть, що сталося сьогодні вдень.

                Вона перевела порожній погляд на Малкольма і кілька секунд уважно вивчала його, ніби бачила вперше. Або ніби лише зараз зрозуміла, що він увесь час був поруч.

                - Біллі… Мій син… Він загинув. – глухим голосом почала вона. – Він… Він хотів убити Джо… І мене… Він був таким злим!

                - Я розумію, Саро, як вам важко зараз…

                - Навряд чи! – вона глибоко вдихнула, тамуючи біль. – Ви не зрозумієте. Це неможливо… Я й сама не розумію до кінця…

                - Мені дуже шкода, що ви пережили цей жах. Саро… Допоможіть нам трішки…

                - Біллі знайшли? – раптом запитала вона, проігнорувавши слова співчуття. – Мене забрали, коли приїхав автокран…

                - Ні, мем. – Малкольм не став приховувати правду. – Водолази прочісують дно, але поки без результатів.

                - Я би не хотіла, щоб він лишився на дні. – слова Сари, страшні і гнітючі, звучали особливо безжально, адже вона говорила їх спокійним і відстороненим тоном. – Він має бути похованим… Хай що він хотів зробити… Чи зробив… Він має бути похованим…

                - Мем, ми зробимо все, аби знайти його. – Малкольм зітхнув. – Саро… Будь ласка, я прошу вас зібратися і розповісти, що сталося вранці? Біллі для чогось затягнув вас в авто і поїхав, за вашими словами, вбити свого брата?

                - Вони брати лише по мені. – глухо відповіла Сара і знову заплакала, страшно і беззвучно. – Біллі… Я була вагітною, коли виходила заміж… Та ви вже це, певно, знаєте… Дерек Клейтон… Я кохала його, та батько вирішив по своєму…

                - Він видав вас за сина конкурента, коли праграв майже усі свої статки, вірно? – уточнив Малкольм.

                - Так. – Сара витерла сльози і розгублено пошукала поглядом серветки, адже та, що вона тримала в руках, була геть мокрою. Малкольм мовчки підсунув до неї пачку паперових серветок і жестом попросив Ерін, що до цього безмовно сиділа навпроти, дістати ще пачку.

                - Але не думайте, я поважаю свого чоловіка! – раптом у запалі швидко заговорила Сара, зазираючи в очі детективу. – Він чудовий, і мені пощастило з ним. Він жодного разу – жодного разу! – не дорікнув мені тим, що я чекала дитя від іншого. Він виховував Біллі, як рідну дитину, і не розділяв їх. Для Біллі, для мого Біллі, діти – то щастя, і він пишається обома! Він навіть пропонував назвати первістка Дереком, аби потішити мене. Ось так сильно він мене кохає! – з гордістю промовила вона.

                - Де зараз ваш чоловік, Саро? – лагідно запитала Ерін, наливаючи води у склянку Сари.

                - У Вісконсині вже третій день, поїхав домовлятися про продаж корів. – впевнено відповіла Сара, із вдячністю у погляді приймаючи склянку з водою. Зробила кілька ковтків і продовжила. – Нам подзвонили, що хочуть купити в нас теличок, тож Біллі поїхав. Ох, якби він тут був, то такого б не було…

                - А що було, Саро? – терпляче повторив своє питання Малкольм.

                - Я спитала його про Аннет. – Сара опустила очі. – Не треба було, напевно… Але я все думала, думала… Зрозумійте мене, я боялася дізнатися, що він причетний…

                - І тому перевірили, що я там писав про нього у блокноті? – уточнив Малкольм.

                На диво, Сара не стала заперечувати, кивнула присоромлено, а потім поглянула вочі детективові і тихо пояснила:

                - Він – мій син… Я мусила знати… Пробачте, я не мала права отак…

                - Проїхали. – Малкольм кивнув, приймаючи вибачення. – Отже, ви запитали про Аннет. Що саме?

                - Так по дурному… Я спитала, чи це він зробив… А він почав кричати, що не винен, що я не маю права його підозрювати. Ніби з ланцюга зірвався! – Сара здригнулася, згадуючи пережите цим ранком. – Він спитав, чи дійсно він не син Біллі… Не знаю, чому я зізналася… Хоча він і так знав. Лише спитав, чи знає про це Джо…

                - Чому він вирішив убити Джо? – це питання не вкладалося в голові Малкольма. – Пробачте, Саро, але я зрозумів би його бажання вбити вас чи вашого чоловіка, але до чого тут його молодший брат?

                - Він сказав, що ненавидить Джо за те, що той моєму чоловікові рідний. – з гіркотою відповіла Сара. – Він був злий, він… Він лютував! Схопив мене за руку, потягнув в машину. Все кричав, що Джо має право знати, яка в нього матір. Шльондрою мене назвав. – Сара знову витерла сльози, схлипнула. – А я ж… Я заміж збиралася за Дерека… Хіба…

                - Дерек знав, що ви чекали дитину від нього? – запитала Ерін.

                - Ні. – Сара зітхнула. – Я не сказала, думала на весілля повідомити. А потім не стала йому душу рвати. Може, не чесно, але як би то йому було? Я й так йому серце розбила… Він підозрював, коли я дитя народила через вісім місяців після весілля. Але в мене в лікарні працювала подруга, то вона допомогла, підробила документи, щоб усе виглядало так, наче то просто передчасні пологи. Тільки… Їй же нічого за це не буде? – раптом сахнулась жінка. – Стільки років пройшло! Будь ласка, не треба її карати за це!