На межі бажання - Адалін Черно

— Нам на другий поверх. Син уже, напевно, зачекався.

Я лише киваю і йду в зазначеному напрямку. Дорогою відзначаю багату обставу квартири, надмірно вигадливі та м’які килими. Втім, другий поверх виглядає простішим. Тут усе затишно та по-домашньому. Таке відчуття, ніби перший поверх квартири був відданий на поталу дизайнерам, а другий обставила любляча жіноча рука.

— Я хотів запитати, — летить мені в спину. — Ви ж можете залишитися з дитиною на час занять?

— Вибачте?

— Я маю на увазі, я можу поїхати? — запитує в мене чоловік. — Мені потрібно відлучитися на пів години, може годину. Я приїду й розрахуюся з вами. Моя ж присутність не обов’язкова?

— Ні, звичайно ні, ви можете від’їхати, — киваю, а про себе думаю, що так навіть краще. Я не буду думати, що будь-якої миті в кімнату увійдуть і перервуть наше заняття.

— Чудово. Ось кімната сина, — він відчиняє двері та пропускає мене всередину. — Кирило, це… — чоловік робить паузу, явно забувши моє ім’я.

— Анна Едуардівна, — вимовляю. — Твій викладач із російської мови.

— Добрий день.

Хлопчик непевно нагадує мені когось, втім, як і батько. Згадати, чому їхні обличчя здаються мені знайомими, я ніяк не можу, як не намагаюся. Втім, це й неважливо. Головне, що я позаймаюся з дитиною годину, мені заплатять три тисячі, і я піду.

— Ну, ви познайомилися, — вимовляє чоловік. — Я піду, у мене терміновий дзвінок.

Телефон у його руках і правда дзвонить. Я лише киваю й сідаю поруч із Кирилом.

— Ну що, займатися?

— Ага.

Хлопчик не проявляє ініціативи, але хоча б не заперечує заняттю, слухняно розгортає книжку та навіть розповідає, що саме в нього не виходить. Хвилин за десять, коли я починаю пояснення, нас перериває наполегливий крик, мабуть, у слухавку:

— Слухай, сину, ти зовсім довбойоб? — вимовляє господар будинку, від чого я та Кирило здригаємось.

Хлопчик відразу утикається в книжку та намагається зосередитися, а я ошелешено ловлю кожне слово, яке чоловік промовляє, мабуть, до іншого свого сина.

— Ти, блядь, дебіл, — гарчить чоловік. — Я нахуя тобі автомобіль подарував??

Раптом двері кімнати відчиняються. Я підстрибую на місці, а Кирило, здається, зовсім занурився в себе.

— Вибачте, Анно, я відлучуся, — говорить він. — Буду за пів години, окей?

Я встигаю тільки кивнути, після чого двері за власником будинку та батьком мого підопічного зачиняються.

— Твій брат вдома? — питаю в Кирила, але той лише хитає головою.

— Він живе з мамою.

— А ти?

— А в нас різні мами. І моя мене кинула, — відповідає хлопчик.

Вирішую більше нічого в нього не запитувати та продовжую заняття. Коли відведений час добігає кінця, я помітно нервую. Господаря вдома немає, на дзвінки він не відповідає, а потім його телефон і зовсім виявляється вимкненим. Я не можу просто встати та піти, залишивши дитину саму вдома, до того ж мені не заплатили. Але й залишитися теж не можу. За півтори години Ваня буде вдома. Якщо я не встигну нічого приготувати, уявляю, що це буде.

Коли за пів години чоловік усе ще не приїжджає, починаю панікувати, а після згадую про брата хлопчика.

— Кирюша, а братові твоєму скільки?

— Він дорослий, — каже хлопець. — В університеті вже вчиться.

— А номер у тебе його є?

— Звісно!

— Подзвони йому, я попрошу його приїхати, тому що мені терміново потрібно додому.

Кирило тікає у свою кімнату, а повертається з повідомленням, що брат буде хвилин за десять. Я наполегливо чекаю його й коли чую трель дзвінка, ледве не біжу до дверей. Вечерю приготувати я вже не зможу, мені б встигнути дістатися додому до приходу чоловіка. Тоді й проблем не буде.

Я швидко відчиняю двері й тільки після цього розумію, чому Кирило та його батько здалися мені невиразно знайомими. По той бік дверей стоїть Руслан. Жаров. Мій студент.