На межі бажання - Адалін Черно

Руслан

— Не часто, — тихо каже вона. — Іноді. І переважно я сама винна.

Пиздець!

Я не наважуюся сказати це вголос, але слухати, як вона виправдовує цього виродка, здатного здійняти руку на жінку, неможливо. Він що, настільки залякав її та запудрив мізки, чи вона й справді його так сильно кохає?

— Винна в тому, що він б’є тебе?

— Так, — киває. — Я провокую його.

— І як же?

Я говорю спокійно, хоча насправді єдине, чого хочеться — застрибнути в автівку, доїхати до її дому й дістати цього виродка звідти.

— Відверто одягаюся або ж не слухаю, що він каже, — вона знизує плечима, а я кидаю погляд на її «відвертий» прикид.

Ось це, блядь, відвертий?!

Вона в якому столітті народилася? Молода ж зовсім, а одягається, як бабуся. Ще й відверто?!

— Або коли Ваня вип’є, — уже тихіше додає вона.

А ось це вже цікавіше. І набагато реальніше. П’є він, отже, і здіймає руку на свою жінку.

— Ти з ним, тому що любиш? — уточнюю.

Я не готовий почути від неї відповідь, але однаково запитую. Не готовий, тому що якщо любить, допомогти їй зможе тільки психолог. А піти вона до нього може тільки з власної ініціативи.

— Раніше любила, — каже Аня. — Зараз же… — вона замовкає. — Скоріше ні, ніж так. Він просто близька мені людина, Руслане. І я не розумію, чому він так… так чинить зі мною.

— Тому що виродок, — цього разу я говорю це, а не думаю.

Аня відкриває рота, щоб заперечити, але замовкає, просто киваючи. Ось так, так, погоджуйся зі мною, тому що я не збираюся шукати виправдання твоєму чоловікові-довбойобу.

Ми мовчимо. Я відчуваю пекучу потребу випити ще. І бажано чогось міцнішого. Нахерачитися, щоб подумати, що говорити далі. Не робити, тому що вчинки мені робити простіше, ніж скласти букви в слова, а їх у гарні речення. Я з біса звик без домовленості робити те, що вважаю за потрібне: подарувати дівчині квіти, прикраси, розв’язати її проблеми, навіть якщо вона не поширюється про них.

Це було просто до неї. Зараз же, мені все здається таким складним. Я банально не знаю, як підступитися і які слова підібрати. А що Аня не захоче без слів я знаю, тому що й так половину вирішив за неї.

— Наллєш мені? — раптом просить вона.

Киваю й підходжу до холодильника. Там стоїть пляшка лікеру, але Аня лише хитає головою і просить:

— Міцніше.

Я наливаю в склянку віскі. Собі і їй. Вона одним махом осушує напій і трохи кривитися, явно не звикла до подібного. Запитувати, як її занесло до алкаша-чоловіка — не буду, тому що хочу, щоб вона забула про нього, а не згадувала щоразу та сумнівалася.

— Навіщо ти це зробив? — якось приречено запитує вона після третьої склянки.

У її очах з’явилися іскри, вона почала усміхатися й більше не напружується в моїй присутності, щойно я наближаюся до неї хоча б на сантиметр ближче.

— Ти боялася вийти з автомобіля, — сухо коментую правду. — І він явно навмисне прийшов раніше. А ще точно не знав про твій підробіток. Я маю рацію?

Вона киває. Не намагається збрехати, а просто погоджується зі мною. Краще б було, якби я помилився. Якби він її й пальцем не зачепив. Тоді б я вибачився перед ним і відвіз її додому, можливо, навіть купив би мужику пляшку віскаря як вибачення, а так… я ж навіть не знаю, про що вона думає. Чи не вважає, що зобов’язана мені за те, що я забрав її? Чи, може, впевнена, що через допомогу я скористуюся становищем і буду чіплятися до неї?

Останнє, чого я хочу, щоб вона відштовхувала мене через впевненість, що все це ненадовго та і взагалі…

Та пиздець! У голові коїться чорті що, я не розумію, у який бік мислити та що робити. А ще Аня знімає із себе теплу кофту, залишаючись у тоненькій маєчці на бретельках.

Моєму погляду відкриваються її високі груди, припускаю, другого, можливо, третього розміру, худі плечі з виразними кістками й ключиці. Вона дуже худа, але збуджує від цього не менше. Я наливаю ще по склянці.

Знала б вона, що саме я відчуваю, поки вона сидить, обхопивши себе руками, і думає, як бути далі. Жодних сумнівів, тоді б вона обізвала мене збоченцем, натягнула кофту, застебнула б її на всі ґудзики й сиділа, скорчившись, на табуретці. Але я мовчу. І наполегливо намагаюся так відверто не витріщатися на її фігуру.

— Я збиралася піти від нього, — каже вона, роблячи великий ковток зі склянки.

На столі майже немає закуски. Я лише нарізав сир кубиками й поклав фрукти, але вона ледь доторкнулася до винограду, тож тепер дивиться на мене затуманеним і захмелілим поглядом, та і слова, що злітають з її вуст, плутаються.

— Потай пішла репетитором та відкладала ті гроші, які заробляла, бо те, що я отримувала в університеті, він забирав.

Вона киває, ніби розповідаючи це не мені, а самій собі. Ніби переконує себе в тому, що вчинила правильно.

— Вони всі залишилися в подушці, — вона видає ледь чутний смішок. — І всі мої речі теж там. А я хотіла втекти, щоб він не міг мене знайти. Зібрати грошей, звільнитися та поїхати, — тепер її обличчя осяює гірка посмішка, а її погляд фокусується на мені. — Навіщо все це, Жаров?